В часи Російської, а потім Радянської імперії Харків цілковито лежав на вісі північ-південь. Столицею була Москва, основним місцем відпочинку був Крим. Київ був десь в стороні, конкурентом (до того ж явно сильнішим і розумнішим, через що питомою рисою багатьох справжніх харків’ян стала демонстративна гіпертрофована зневага до столиці України).
Ця вертикальна вісь орієнтації в географічному просторі сформувалася в першу чергу завдяки транспортному сполученню. Півтора століття основний напрямок руху залізниці був напрямок з Москви на південь (Крим, вугільний басейн Донбасу), з Харковом у якості перевалочного пункту. Наша гілка залізниці і сам залізничний вокзал тому і називаються “Південний”, а не “Північно-Східний”, бо вказує напрямок сполучення з Москви.
В останні роки відбувається фактично нечуване в історії міста, адже основний напрямок змінився на горизонтальний, схід-захід. Між Києвом і Харковом тепер курсує щоденно більше десятка поїздів, чотири з яких – швидкісні електрички Інтерсіті. Ці поїзди їздять переповнені, і п’ятий інтерсіті не стане зайвим, не витримає хіба що логістика.
Натомість до Москви з Харкова ходять тепер лише три потяги, з яких тільки один вирушає безпосередньо з Харкова, а решта два ідуть крізь місто з Дніпра і Кривого Рогу. Ну а до Сімферополя, як відомо, нічого не ходить взагалі.
Важко тут не бути марксистом, і не повторити тезу про “побут, який визначає свідомість”, тому я так і зроблю. Жодного тотального детермінізму, але зміна маршрутів не може не впливати на свідомість і на сприйняття самих себе у географічному просторі. В тому числі – у просторі політичному. І це насамперед стосується тих людей, що перебувають в ілюзії, ніби політика їх ніяк не зачіпає.
Костянтин Левін, Facebook
Comments