Skip to content →

Забальзамована культура

Забальзамована культура

Публічна дискусія, натхнена постколоніальною критикою, взялася підважувати авторитет російських (радянських) письменників і музикантів, очікувано зустріла потужний спротив, звідусіль посипалися образи й звинувачення, відлуння досі йдуть, тож, аби не втратити об’єкт дискусії, хочеться відмотати трішки назад.

Пригадую хвилю, підняту книгами Олеся Бузини, яка свого часу котилася українським інтернетом. Тарас Шевченко тоді вмить став “вурдалаком”, і тисячі людей, хто взагалі позбавлений пієтету до української культури, хто роздратований іконізованим пострадянським статусом поета, а хто просто заради розваги, завзято ширили шевченкофобію, присвистуючи і весело улюлюкаючи. Частина мережі стала на захист Шевченка, зазвучали тоді і слова про безумовну іконографічну геніальність Тараса, яка не підлягає критиці. Хоч і не дуже гучно звучали, але й український сегмент інтернету тоді був менший. Тоді, це була звичайна захисна реакція. В своїй країні, але з відчуттям другорядності власної культури, з браком видимих перспектив її сталого розвитку без вливання до культури російської. Треба було захищати хоча б те, що було.

Час іде, і нині вже важко собі уявити притомну людину при своєму розумі, яка б доводила іконографічну велич, захищала нетлінний образ, натирала до блиску фундамент ритуального постаменту того чи іншого автора. Так, Котляревський був не перший, хто переписав Вергілія, Шевченко випивав і, кажуть, ходив по будинках розпусти, Франко більше друкувався у польських газетах аніж в українських, а найпопулярнішим жанром українського культурного відродження 20-х років був донос. І це ніяк не применшує значення всіх цих постатей для української культури, але звільняє від іконографічності, нав’язаної будь-якими ідеологічними канонами.

Немає ікон, натомість є (тобто були) митці з плоті і крові, живі люди, чия доля донині викликає інтерес, а творчість цікавить. Така ситуація виникає, коли культурі вже не треба нічого доводити, коли вона просто є, поміж багатьох інших, зі своїми особливостями, вільна до різних інтерпретацій, чергова барва в кольоровому світі культур землі. Не найзолотіша барва, не найкраща, а просто – чергова.

З цього ракурсу цікаво спостерігати за реакцією тих, хто тепер в Україні захищає Булгакова, Висоцького чи Цоя. Адже їх наскрізна думка, сказати б, лінія захисту, полягає в тому, що аргументи критиків – смішні, митець – геній, а хто не згоден – ну, вони просто заражені комплексом меншовартості, що з них узяти.

І тут важливо, чим є цей захист насправді. З одного боку, це може бути (за аналогією до описаного вище) захисною реакцією на ситуацію, коли культурні орієнтири багатьох людей виявилися загроженими. Так би мовити, іконізація у відповідь на демонізацію. Адже обговорення російських і радянських митців зараз часто виходить далеко за межі постколоніальної критики і є відверто гострим і провокаційним. У такому випадку, вся ця розмова завершиться там, де й почалася, і вишивання ікони Висоцького хрестиком негайно припиниться, щойно вщухне хвиля критики.

З іншого (набагато цікавішого) боку – чи мисляться взагалі “великі” російські і радянські митці своєю аудиторією без цієї величі? Чи залишаються митцями, якщо прибрати ритуальну велич? Чи може Булгаков бути просто талановитим письменником, а чи обов’язково має бути генієм? А може він бути просто письменником, без приставки “талановитий”? А людиною сумнівних моральних якостей?

Якщо ні, якщо особа не підвладна жодній критиці, оточена незнищенним ореолом геніальності й захопленого шепоту, тоді ми точно маємо справу з небіжчиком, про якого або добре, або ніяк. Мумія Леніна перетворюється на ідеальну алюзію на стовпи російської культури, а відвідини мавзолею – на її сприйняття вдячною аудиторією. Забальзамоване опудало, ідеологічна маніпуляція за ширмою культури. Імперія вертикально ієрархічна, не можна прибирати опору, мусиш міцно підпирати її і в жодному разі не рушити. Скрєпи, як майже відчутна на дотик металева конструкція, на якій тримається цемент усієї будівлі.

І тут вже не має жодного значення, чи був митець опозиційним до режиму, чи ні, адже нюанси його біографії зникають для критичного погляду. Як можна критично оцінити біографію чи творчість людини, чия іконографічність задана наперед?

Який з цих двох варіантів виявиться ближчим до істини – покаже, як завжди, час. Залишається чекати, спостерігати й осмислювати все це.

PS. Я згадую саме про українських письменників, бо музикантів за аналогією з російськими треба було б шукати в останні радянські десятиліття. Але, оскільки творчість дозовано дозволяли тільки в центрі імперії, музиканти могли бути виключно російськими, байдуже якого походження. Історія Володимира Івасюка добре відома.

Костянтин Левін

Published in Некатегоризовано

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Security Code: