George S.N. Luckyj. Between Gogol’ and Sevčenko / München: Wilhelm Fink Verlag, 1971. – 211 с. – (Harvard series in Ukrainian studies ; vol. 8). Книга на сайті бібліотеки ім. Вернадського.
Книга Юрія Луцького “Між Гоголем і Шевченком” з підзаголовком “Полярність літературної України: 1798-1847” [1] написана на стику літературознавства та історії ідей [2], причому перше використовується в якості матеріалу для другого.
Назва є скоріше метафорою, адже шляхи Гоголя та Шевченка взято як моделі. Дилема між Гоголем та Шевченком – це фактично вибір між малоросійством як частиною більшої російської нації, та українством як нацією незалежною. Юрій Луцький детально розповідає про передумови виникнення другого шляху, які поступово розвинулися за період від кінця ХVIII до середини ХІХ-го століття.
Книга починається з опису історичного тла України в цей хронологічний період (автор встановлює його чіткі межі: від видання перших частин “Енеїди” Котляревського до арешту Шевченка). Знищення залишків автономії Гетьманської держави наприкінці ХVIII століття було назагал схвально сприйняте українською шляхтою, яка тепер повноправно увійшла до російського дворянства. Замість дилеми Україна чи Росія з’явилася дилема метрополія чи провінція, тож вибір абсолютної більшості був очевидний. Луцький говорить про потужний вплив вихідців з Малоросії на будівництво Російської імперії і заразом відсутність погляду на українців як на окрему націю (ця домінуюча думка лише подеколи переривалася слабкими голосами).
Саме в той час, коли процес поглинання Малоросії вже здавався невідворотним, з’являється впливова анонімна “Історія русів або Малої Росії” з виразно автономістським акцентом, описуючи українські землі як безумовно союзні, але окремі від російських земель. Впродовж першої половини ХІХ століття з’являється також кілька інших синтезуючих робіт з історії Малої Росії, які, хоч-не-хоч, формували уявлення про неї як про окрему історичну одиницю. Луцький наголошує на тому, що дворяни українського походження підтримували один одного і сприяли появі подібних праць.
Наступний підрозділ присвячено тому, що чи не найбільше сприяло народженню національної свідомості поміж українців – фольклору. Численні збірки народних пісень та дум стали джерелом самоусвідомлення, а також натхнення, захопивши не тільки українців, але й росіян і поляків. Луцький окремо зупиняється на працях і біографіях Ніколая Цертелєва, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського. Луцький пише: “Глибоко іронічним є той факт, що історичні та фольклористичні студії в Україні активно підтримувалися офіційною політикою Росії. Доктрина “офіційної народності” (як частина тріади “православ’я, самодержавство, народність”), виголошена міністром освіти Уваровим 1833-го року, мала значний вплив на процеси в Україні. Культивування народності (національної ідентичності) та мєстності (локальної ідентичності) мало сприйматися не буквально, а лише в контексті нового концепту російської культури. <…> Як могла офіційна політика, спрямована на русифікацію, сприяти зростанню національної свідомості в Україні? А так, що один тип націоналізму (російський) спровокував у довгій перспективі появу іншого націоналізму (українського).” [3]
Після істориків та фольклористів Юрій Луцький переходить до художньої літератури. Розділ “Класицисти та романтики” присвячено розвитку літератури українською мовою від Котляревського (з порівнянням його зі Сковородою) до Шевченка. Автор цілком адекватно описує тодішню ситуацію: Котляревський використав просту мову як бурлескний прийом, поети та письменники Харківської школи потроху розширювали межі її використання (сентиментальна проза Квітки, перші переклади Гулака-Артемовського тощо), але всі займалися цим без політичних мотивів і без мети створити нову велику літературу. Вони просто використовували українську мову як додатковий художній засіб. Луцький описує обставини, в яких писали письменники першої половини XIX століття, де і коли публікувалися їхні твори, що вони самі думали про розвиток літератури українською мовою.
Автор вважає необхідним також подивитися на те, як сприймався малоросійський літературний рух російськими письменниками, критиками та видавцями, чому й присвячено третій розділ. Луцький показує, з яким захопленням спочатку сприйняли росіяни малоросійську літературу: писали схвальні рецензії, відгуки, а головне – з радістю друкували в петербурзькій та московській періодиці. Але це тривало тільки допіру, доки вони сприймали її в межах фольклору, як багатого джерела для “високої” російської літератури. Щойно ж почало підніматися питання про формування окремої літератури окремою мовою, як “колесо зробило повний оберт: російські реакціонери разом з лібералами об’єдналися в своєму запереченні української літератури.” [4] Окремим підрозділом іде образ України у власне, російській, літературі. Це переважно історичні теми з козацького минулого. Луцький окремо порівнює (а насправді – протиставляє) образ України та діячів її минувщини в творчості Рилєєва і Пушкіна. Якщо перший, будучи декабристом, цілковито захоплений Малоросією та її духом свободи (щоправда, мислячи Україну виключно як частину Росії), то другий у поемі “Полтава” виступає на позиціях реакційних.
В другій частині книги Юрій Луцький детально описує життєвий і творчий шлях двох авторів, прізвища яких винесено в заголовок книжки. Розвиваючись приблизно в той самий час, літературні та національна пошуки Гоголя та Шевченка пішли різними шляхами: перший став найуспішнішим уособленням малоросійства, в той час як другий силою своєї поезії показав інший шлях розвитку для цілого народу.
Луцький описує Гоголя як типового малоросіянина свого часу, що назагал комфортно почувався суміщаючи дві ідентичності: локальну (українську) та національну (російську). З біографії письменника наводяться фрагменти, які переконливо доводять радше коньюнктурний вибір “малоросійських тем” Гоголем, оскільки вони тоді були в моді в Петербурзі. Луцький показує також контраст між любов’ю Гоголя до історії та фольклору своєї малої батьківщини, які з’явилися в процесі збирання матеріалів для повістей, і водночас повною байдужістю (а подеколи й роздратуванням) до її сьогодення, а також до появи паростків її окремої літературної мови.
Появу Шевченка автор показує не лише в контрасті до Гоголя, а й до всього тогочасного інтелектуального середовища в Україні. Феномен Тараса в тому, що він практично самотужки (хоч і спираючись певною мірою на попередників) зробив між 1830-ми і 1840-ми роками колосальний поворот того курсу, яким рухалася українська справа. Якщо Гоголь постає у Луцького частково коньюктурщиком з неврівноваженим характером, який весь час від чогось тікає і нескінченно хвилюється за долю своїх творів, то Шевченко – абсолютно унікальна особистість, що пробивається з низів і дає взірці високого стилю, тим самим піднімаючи українську до статусу повноцінної літературної мови. Він є провісником нової доби, адже критикуючи російське панування над Україною і байдужість панівних прошарків до долі краю, він своєю творчістю вказує новий шлях розвитку всієї української справи, а саме – національний шлях.
Нарешті, в розділі “Братство” Юрій Луцький показує момент перелому, який визрівав майже півстоліття. Саме в інтелектуальних пошуках членів Кирило-Мефодіївського братства народжується те, що вже до того існувало в поезії Тараса Шевченко. “Книга буття українського народу”, написана Миколою Костомаровим, фактично є першим програмовим документом українського націоналізму. Після цього інтелектуальне життя на Україні увійшло до нової ери, більше не задовольняючись бути лише складовою частиною, відгомоном російських рухів.
Контраст між двома великими літературними постатями, які жили й писали практично в той самий час, наче окреслив межу, що розділила дві епохи: епохи малоросійства та епохи українства. В той час як талант Гоголя дійшов до вершин літературної слави в статусі малоросіянина, талант Шевченка створив для освічених земляків альтернативу, можливість вибору, якої не було раніше, між імперським російським і національним українським шляхом.
Попри те, що книга не нова, вона аж ніяк не застаріла. Відсутність сучасної наукової лексики з праць із теорії націоналізму чи питань ідентичності ніяк не применшує значення книги Луцького, адже предмет його дослідження і, власне, підхід до використаного матеріалу є de facto сучасним.
Єдиним мінусом (хоч і вельми суб’єктивним) книги я би назвав її надмірну біографічність. З одного боку, автор використовує деталі біографії в якості матеріалу для того, аби краще розкрити тему, показати в яких умовах і з яким минулим, в яких соціальних прошарках ішла літературна дискусія першої половини ХІХ століття. Не забуваємо також, що книжка писалася насамперед не для українського читача, краще знайомого з її персонажами. Проте, часто бажання подати біографію кожного згаданого в книзі автора чи критика, виглядає надмірним.
- Український переклад (вийшов у 1998 році у видавництві “Час”) не містить цього підзаголовку.
- Микола Рябчук. Від Малоросії до України. Парадокси запізнілого націєтворення. К.: Критика, 2000. С. 61
- George S.N. Luckyj. Between Gogol’ and Sevčenko. С. 36
- George S.N. Luckyj. Between Gogol’ and Sevčenko. С. 75
Костянтин Левін, Litteralis.com