Litteralis Posts

Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Пер. з англ. Олени Замойської. — Х.: Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. — 160 с.

Як писати відгук на текст людини, яка пережила кілька років ув’язнення у концтаборах, яка втратила там дружину й батьків, і яка після цього намагається допомагати людям? Тим більше, коли ця людина — всесвітньо відомий Віктор Франкл. І текст — його найвідоміша праця.

Що тут можна написати? Точніше, що саме дозволено? Можна було б перкинутися на постмодерніста й розбирати слова поза контекстом, але пізно. Автора названо, контекст відомий. Відтак, що далі? Написати кілька абзаців пошани, й по тому? А що як текст насправді переповнений протиріччями, наче довжелезна, кепсько підготовлена емоційна промова. Вказати на це буде злочином проти людяності, пам’ятаючи про особистість автора? У цих запитаннях не заховано скепсису. Це, радше, приглядання до авторитету. Авторитету автора, авторитету теми, авторитету відомого тексту, який, здавалося б, не потребує коментування. Наче перед тобою скеля. Вистачить аргументів — здолаєш і підеш далі, ні — впадеш униз.

Європейський Союз: дезінтеграція чи відродження? Джордж Сорос у бесідах із Грегором Шміцем. Пер. з англ. Н. Комарової. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. — 240 с.

Чотири інтерв’ю польсько-американського фінансиста й мецената німецькому виданню. Усі чотири — протягом 2013-го року. Лише одне з них — після початку Євромайдану в Україні. Інтерес до збірки може бути яким завгодно, залежить від того, хто читає. У нашому випадку це погляд углиб Європи поза контекстом власних трагічних подій дворічної давнини.

Джордж Сорос заробив статки в Америці, граючи на фондових ринках усього світу, і він має сентименти до Європи. Німеччина — ключовий гравець, фундамент Європейського Союзу. Яка ще розмова може бути настільки ж наближеною до актуальних проблем ЄС станом на другу половину 2013-го року, наскільки віддаленою від початку революції в Україні? Ми маємо можливість почитати, у якому стані та з якими проблемами жила об’єднана (без нас) Європа в момент, коли довелося обирати між допомогою Україні та збереженням партнерських відносин з Росією.

Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну і українців. Антологія текстів. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2012. – 440 с.

Антологія являє собою збірку статей, фрагментів і цілих розділів книжок, присвячених Україні. Структурно вона розбита на чотири частини, за часом написання, і, водночас, темами, яких торкаються вміщені тут тексти. Це період до першої світової війни (1891-1911 рр.), міжвоєнний час (1926-1938 рр.), після другої світової (1952-1977 рр.) і час становлення робітничого руху в Польщі (1977-1985 рр.).

Найкраще про задум цієї книжки написав у передмові Сергій Гірік, який і переклав антологію:

“Пропонована українському читачеві книга не концентрується на конфліктах, бо ж не лише з них складалася історія відносин між поляками й українцями, але й не відмовляється від їх висвітлення. У ній представлено погляди тих польських політичних мислителів, котрі намагалися віднайти шляхи співпраці з українцями у спільних інтересах. За вміщеними в ній текстами можна простежити еволюцію поглядів на проблему польсько-українських відносин упродовж століття” [c. 7]

Ерік С. Райнерт. Як багаті країни забагатіли… і чому бідні залишаються бідними. – К. Темпора, 2014. – 444 с.

“Сьогодні найкращою порадою, яку я можу дати, щоб українська економіка процвітала і максимальне число українців мали добре оплачувану роботу в рідній країні, є наступна: “Не робіть так, як німці кажуть вам робити, а робіть так, як робили німці”. [c. 19]

Цитата з передмови до українского видання книги є твердженням, яке доводиться й розкривається автором протягом наступних чотирьох сотень сторінок. Відмінність між панівною економічною теорією та реальною економічною політикою у міжнародній економіці протягом останніх двох сторіч – той ракурс, який пропонує Райнерт:

“На відміну від історії економічної думки (того, що, як стверджували теоретики, мало трапитись), історія економічної політики (яких політик дотримувалися насправді) – ще відсутня наукова дисципліна.” [c. 59]

Зиґмунт Бауман. Плинні часи. Життя в добу непевности. К.: Критика, 2013 – 176 с.

Зиґмунт Бауман пише про розмежування влади й політики. Глобальний світ створює глобальні проблеми, з якими не в змозі самотужки боротися локальні уряди національних держав. Це породжує загальну непевність щодо майбутнього, адже соціальні гарантії опиняються під загрозою. Але політика, не маючи реальної влади, шукає шляхи бути привабливою, і тому намагається грати на цьому.

Тож, Бауман пише про страх:

“<…> особиста безпека стала головним, можливо навіть найголовнішим пунктом різного штибу маркетинґових стратегій. А “закон і порядок”, які щораз більше зводяться до обіцянки особистої (точніше, тілесної) безпеки, стали головним, можливо навіть найголовнішим пунктом політичних маніфестів і виборчих компаній; і то демонстрація загроз особистій безпеці стала головним, можливо навіть найголовнішим активом у рейтинґових війнах масмедій, що невпинно поповнюють капітал страху, нарощуючи свій успіх як у маркетинґовому, так і в політичному сенсі.” [c. 24]