Тиждень тому, відкривши сайт УП, побачив величезний заголовок “Зіткнення цивілізацій посеред України”, за яким ховалася стаття Михайла Нічоги про існування “двох цивілізацій” в одній державі і непримиренні відмінності, які ці “цивілізації” розділяють. Проглянувши запропоновані аргументи, вирішив, що, напевно, вже за добу сайт має замерехтіти від гострої критика на адресу пана Михайла, проте за цілий тиждень нічого такого не з’явилося, тож мушу опонувати до запропонованого матеріалу сам.
Автор починає статтю з констатації того, що в Галичині й на Донбасі неоднаково сприймають постать Степана Бандери і відразу ж (мушу сказати, дуже невибагливо) виводить з цього наявність в Україні “двох цивілізацій”. Втім, сам факт формулювання висновків ще до наведення аргументації не можна вважати вадою, тож звернімося до того, чим Автор підкріплює власне твердження.
Пан Михайло посилається на “Зіткнення цивілізацій” Семюеля Гантінґтона як на важливий аргумент на підтвердження своєї гіпотези. Дуже тішить звісно, що Автор статті знайомий з цією поважною працею, але ж він сам вже за кілька речень погоджується з тим, що аналіз української ситуації в ній зроблено помилково, що запропонована Гантінґтоном лінія розколу між “уніатським заходом” і “православним сходом” – неправильна, і взагалі, цитую: “цивілізаційний розкол в Україні не має релігійних ознак”. Варто також додати, що, за Гантінґтоном, поділ іде не тільки межею християнських конфесій, але й за мовною приналежністю [1; С. 208], причому Гантінґтон ототожнює (!) уніатів з україномовними, а православних – з російськомовними, на підставі чого ділить Україну “рівно навпіл” [1; С. 255]. Уявіть собі щире здивування мешканців Полтавщини чи Сумщини…
Далі шановний пан Михайло робить нам екскурс у медієвістику. З відомих йому дослідників Середньовіччя він згадує лише Михайла Грушевського, але тут, насправді, байдуже кого цитувати, адже якщо шукати в міжкнязівських чварах ХІІ–ХІІІ століття [2] “предвісників цивілізаційних конфліктів між західним та євразійським світом”, то можна провести лінію “цивілізаційних розломів” де завгодно: і східною межею Галицького та Волинського князівств, які включилися в орбіту інтересів угорських і польських королів; і східним кордоном Полоцького князівства, яке з кінця ХІІ – початку ХІІІ все більше має до діла з Литвою; і кордоном Новгородського князівства, чиї “республіканські” традиції загальновідомі. Також, якби пан Михайло зацитував джерело точніше, то виявилося б, що поміж “декількох князів”, яких Андрій Боголюбський долучив до київського походу, були князі з Переяслава, Овруча (Вручого), Вишгорода, Чернігова [3]… Втім, як і у випадку з Гантінґтоном, під кінець Автор сам зізнається, що, цитую, “самих цих цивілізацій у той час ще не було сформовано. Вони сформуються через декілька сторіч”, але ж ми вже починаємо звикати до тієї специфічної форми аргументації, коли Автор сам свою аргументацію заперечує.
Далі, слідом за паном Михайлом, вирушаємо у XVI століття. Автор, цитуючи Сигізмунда Герберштейна, каже про різницю політичних культур Московії та ВКЛ. Важко не погодитися з цими відмінностями, але чи можна з самої лише різниці політичних культур виводити “цивілізаційні” розбіжності? Чи відомо Автору, що в свою чергу політична культура ВКЛ не була тотожна, наприклад, польській (де, нагадаємо, теж була тоді частина Русі), а та, у свою чергу, мала відмінності з політичними культурами своїх західних сусідів? Що ж до “рабського використання людини” і зокрема (про що Автор, можливо, не знає), тілесного покарання як єдиної форми легітимності влади, то подібна практика була поширена у всій Східній Європі, у тому числі й там, де тепер Євросоюз (себто в Греції, Болгарії тощо) [4].
Далі – найцікавіше. Пан Михайло, підсумувавши всі свої вагомі докази (від двох із трьох він, нагадаємо, сам відмовився), безапеляційно пише: “Як бачимо, свідоцтва принципової різниці двох політичних культур можна знайти в неймовірній історичній давнині». Ми вже встигли переконатися, які “поважні” аргументи стоять за цим твердженням. Далі ще беззаперечніше: “Місце проходження цієї лінії сьогодні можна вказати дуже конкретно за багатьма критеріями”. Що ж то за “багатьма критеріями”, давайте рахувати:
1) Електоральна географія 2004–2010. Так, справді, президентські й парламентські вибори з нинішніми кандидатами (а головні політичні гравці у нас за ці 6 років принципово не змінилися) показують приблизно однакову електоральну карту. Питання про те, чому ніхто не пам’ятає, що за наявності інших кандидатів (1991–2002 рр.) електоральна карта виглядала інакше, залишається відкритим. Цікаво, що ж нам скажуть апологети “цивілізаційного розлому”, коли згодом інші кандидати покажуть іншу електоральну карту? Певно, з’явиться якась допоміжна теорія “рухливого кордону”.
2) Поширення української мови, де Автор посилається на результати опитування 2001 року. Дивимось на карту: Чернівецька область – 75,6%; Херсонська область – 73,2%; м. Київ – 72,1%. Очевидно (ми з усіх сил намагаємося прослідкувати думку Автора), фатальними виявилися ті 2,4%, на які різняться Чернівецька і Херсонська області, а місто Київ – це просто якась електоральна аномалія, на яку не варто звертати уваги.
3) Електоральна карта, виявляється, збігається з кордонами Речі Посполитої XVII. Непросто буде розповідати мешканцям Закарпаття, Буковини, Сумщини про їхнє “славне минуле в складі Речі Посполитої”. Також невідомо, що робити з Дніпропетровською та частково Запорізькою областями, адже на картах Запорізька Січ, до повстання на чолі з Хмельницьким, значиться саме як частина Речі Посполитої.
4) Результати опитування щодо приєднання України до ЄС. З–поміж двох факторів (вік і регіон) автор обирає для розгляду тільки один – регіон, хоча молодь по всій Україні обирає Європейський вектор (не всюди однаково, проте тенденція очевидна). Але ж навіщо Автору зважати на якусь молодь, коли треба провести “цивілізаційний кордон”. Молодь, очевидно, просто ще не зрозуміла всієї глибини “прірви”, яка “нас розділяє”, і пан Михайло якраз і займається ліквідацією цієї прикрої непоінформованості.
Це, власне, і є всі критерії, які, на думку Автора, “дуже конкретно” проводять “цивілізаційний кордон”. Сподіваюся, читач пробачить мені небажаня обговорювати “варіанти зіткнення європейської та євразійської цивілізацій в межах однієї країни”, адже сама наявність якихось відмінних “цивілізацій” видається мені надзвичайно примарною.
На наше велике щастя (і на нещастя для всіх, хто, не зважаючи ні на що, хоче нас роз’єднувати) все набагато складніше в сучасній Україні і разом із тим не настільки, щоб можна було говорити про якісь фундаментальні відмінності чи неможливість співіснування в межах однієї держави. Хотілося б також звернути увагу на те, що ніхто з апологетів “цивілізаційного розлому” чомусь не звертається до подій минулого століття, хоча дві Світові війни, Голодомор, революція, фундаментальна реорганізація життя (урбанізація, індустріалізація, введення обов’язкової освіти, технічні інновації тощо) напевно набагато більше спричинилися до формування сучасного українця, аніж карта ХVII, чи, тим паче, ХІІ століття. Але це тема для окремої розмови.
Ми мусимо натомість поставити інше запитання: як маємо ставитися до тих, хто проектує нам цю “розділену” реальність? На моє велике переконання подібні опуси є в першу чергу величезною безвідповідальністю, на яку має відповідним чином реагувати суспільство. Адже якщо формування двох різних ідентичностей дуже вигідно політикам (по-перше, за такої “постановки питання” в них завжди залишатимуться потужні електоральні плацдарми на Галичині та на Донбасі; по-друге, і це ми всі знаємо, дуже легко грабувати співвітчизників, лякаючи одних Сталіним, інших – Бандерою), то чому це має бути вигідно нашій інтелігенції?
__________________________________________________
1. Самюэль Хантингтон. Столкновение цивилизаций. – М.: 2003.
2. Усіх зацікавлених відсилаємо до російського перекладу (українського наразі немає) книжки Джона Феннела “Кризис Средневековой Руси 1200 – 1304” (М.: 1989). Попри вказані у даті роки, ХІІ століття в роботі теж детально описане.
3. Літопис Руський. Пер. Л. Махновець. – К.: 1989. – С. 294-295
4. Ларі Вулф. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. – К.: 2009
______________________
Костянтин Левін, “Українська правда”
[…] Левін К. Примара «цивілізаційного розлому». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.litteralis.com/2010/06/illusion-of-civilization-split/ […]