Skip to content →

Нотатки про “регіональну інтелігенцію”

Продовжуючи тему “цивілізаційного розлому”.

Відомий публіцист Микола Рябчук часто відсилає своїх читачів (або слухачів, в залежності від формату) до книжки Роберта Д. Патнама “Творення демократії: традиції громадської активності в сучасній Італії”, як до праці, яка, на його думку, пояснює фундаментальні (а відтак – цивілізаційні) відмінності між умовним Сходом і умовним Заходом сучасної України. Рябчук проводить паралелі між Півднем Італії та Сходом України, і, відповідно, між італійською Північчю і українським Заходом. Південь італійського півострову, протягом тисячоліття об’єднаний під різними формами автократичного правління, має слабкі горизонтальні зв’язки, а значить і слабке громадське суспільство, низьку ефективність демократичних інституцій. Він протиставляється роздробленій Півночі, яка від ХІІ століття витворювала ранні форми комун, утверджуючи традицію сильних горизонтальних зв’язків, і відтак має зараз сильніше громадське суспільство і більш ефективну роботу демократичних інституцій. Статистично Робертом Д. Патнамом доведена також економічна перевага спільноти з сильнішим громадськими зв’язками над спільнотою із перевагою відносин “патрон-кліент”.

Микола Рябчук порівнює історичні традиції Речі Посполитої та Московії і проектує їх на сучасну Україну, намагаючись довести існування історичної прірви між регіонами, які зазнали впливу Речі Посполитої і, як він стверджує, мають глибші традиції громадського суспільства, і регіонами, які від самого початку розвивалися під керівництвом Російської імперії, а відтак – мають лише автократичну традицію.

Для невибагливого читача (а тим паче читача українського, який мало читає і рідко коли намагається самостійно перевіряти ті жуйки, які йому дають розжовувати) все виглядає дуже переконливо. Але ми будемо намагатися мати щонайменше спільного із пасивним спостерігачем і звернемося безпосередньо до Патнама.

В зазначеній праці підсумовується двадцятилітнє (1970 – 1989 рр.) дослідження ефективності роботи регіональних урядів, запроваджених в Італії в якості інституційної реформи – розширення повноважень регіонів і послаблення ролі центральної влади. Зроблено спробу виявити взаємозв’язки між рівнем економічного розвитку, ефективністю роботи нових інституцій та розвиненістю громадського суспільства.

Як сумлінний науковець, американський дослідник спочатку запроваджує низку кількісно вимірюваних критеріїв, які дають змогу виявити, які саме регіони Італії є більш економічно розвиненими, які менш розвиненими, а також в яких регіонах громадянське суспільство сильніше і демократичні інституції ефективніші, а в яких навпаки. Також аналізується ефективність нових регіональних урядів в різних частинах Італії.

Дослідження показало, що Північні регіони характеризуються більш розвиненим громадським суспільством, кращими показниками економічного розвитку і більшою ефективністю регіонального уряду, натомість на Півдні низький розвиток громадського суспільства корелює з низькими темпами економічного розвитку і низькою ефективністю демократичних інституцій (регіональних урядів). Далі Патнам, повторюю, як сумлінний дослідник, задається питанням, чи не має тут вирішального значення рівень освіти, початковий (до старту проекту) рівень економічного розвитку, рівень урбанізації, прихильність до політичних партій. Виявляється що ні, Північні та Південні регіони Італії мали приблизно однакові шанси, але Північ скористалася цими шансами краще. В кінці, проаналізувавши всі можливі варіанти, Патнем приходить до висновку, що найвпливовішим фактором розвитку громадського суспільства є не рівень урбанізації, освіти чи заможності населення, а історична тяглість традицій громадської активності.

Що ж робить поважний пан Рябчук? Він навіть не береться аналізувати, використовуючи критерії Патнема [1], які саме регіони України зараз мають міцніші горизонтальні, громадські зв’язки, а які – міцніші ієрархічні. Для нього ці дані є само собою зрозумілими (звідки? які критерії? де цифри?) і доказом ототожнення італійської Півночі з українським Заходом у нього є… правильно, голосування Заходу країни на загальноукраїнсьих виборах за “більш демократичних кандидатів”. Тобто він іде від протилежного – спочатку робить висновки, а потім радіє, що знайшовся візуальний образ – карта Речі Посполитої XVII століття, яку можна, посилаючись на Патнема (sic), навести в якості доказу.

Я вже зазначав, що пан Микола одночасно стверджує дві несумісні речі: те, що всюди голосують за “своїх” за національною ознакою, і те, що Захід є більш демократичним, бо голосує за більш демократичних кандидатів:

Фактично всі партії у парламенті, хоч би як вони себе називали й позиціонували, мають насправді своєю головною рушійною силою націоналізм. Український – з одного боку, російсько-совєтський – з боку іншого. [2; С. 54]

Саме різницею політичних культур зумовлений сумнозвісний поділ України на “помаранчеві” реґіони та “біло-блакитні”. Лінія між ними має не просто історичне, а , сказати б, цивілізаційне походження: вона відділяє лісостепову зону від степової, історичну Річ Посполиту від “дикого поля”, територію традиційних українських поселень від “нічийної” землі, колонізованої допіру в ХІХ столітті (sic!), – землі, де російсько-імперська, а згодом російсько-совєтська політична культура практично не натикалася на спротив жодної іншої, засадничо відмінної культурної традиції, – литовської, польської, габсбурзької, зрештою, давньоруської (sic!), не модифікованої золотоординським впливом. [2; C. 134]

Що ж змушує людину робити два протилежні висновки? Думаю, пан Микола сам за себе все скаже (хоча і наведена вище цитата виглядає красномовно):

<…> спільна боротьба гомо совєтікусів із ненависними їм українцями [2; С. 55]

<…> ми все ще змагаємося тут, на цивілізаційному пограниччі, із наступом віртуального дикого поля. [2; С. 69]

Саме в такому дусі зомбує гомо совєтікуса – і нашого, і російського – московське телебачення. [2; С. 71]

Йдеться радше про російськомовну інтеліґенцію, про людей, котрі називають себе щирими лібералами та інтернаціоналістами, а проте воліють фатально не помічати усіх тих українофобських паскудств, котрі кояться на їхніх очах у Луганську, Донецьку, Одесі, Харкові, Криму і далі за списком. Невже ця моральна глухота спричинена лише тим, що паскудства у згаданих реґіонах коять креольські “свої”, а не аборигенні “чужі”? (курсив – Litteralis.com) [2; С. 86]

Дуже добре уявляю собі цю картину: відразу ж за східною межею полтавського області випалений, дикий татарський степ, по якому бродять орди “гомо совєтікусів”, неосілі, злі й ворожі всьому людському, “мовчазна більшість” креолів-гоблінів, яка губить всі спроби ельфів-демократів із Заходу вивести Україну в люди.

Всі ми вже давно звикли до такого явища, як “регіональні політики”. Очевидно, вже давно на часі введення до широкого обігу також поняття “регіональної інтелігенції”. І як тут не зацитувати відомого земляка, харків’янина Юрія Шевельова, який, щоправда, писав про еміґрацію, але від того цитата не губиться:

“<…> кожний з еміґрації їде до Львова, Україна, так виглядає, існує на осі Львів – Київ. Судити з маршрутів українських еміґрантів, Харків – пасинок, а не справжній син (а вже там Одеса чи Дніпропетровськ взагалі чи існує)”.[3]

І навіть якось незручно стає після цього казати, що “помаранчеві” Сумщина, Закарпаття і Буковина ніколи не входили до складу Речі Посполитої, що Слобожанщина (а це не тільки Сумщина і Харківщина, але й північна частина Луганської області) була колонізована не “допіру в ХІХ столітті”, а в другій половині XVII-го, що різні частини “дикого степу”, навіть будучи під формальним контролем Російської імперії,  довгий час володіли значною автономією і мають власні традиції самоврядування, що “мовчазна більшість” Дніпропетровської і частини Запорізької області має поважну анархічну традицію, яка проявила себе з махновщиною на початку ХХ століття, що, врешті, ХХ століття, з усіма його жахливими потрясіннями (а українці, в тому числі й з “помаранчевих” областей, від Донбасу і по Збруч, нагадаю, живуть вже друге століття в межах однєї державі – Російської імперії, УРСР, України), має набагато більше значення і впливу на нас теперішніх, аніж карта Речі Посполитої XVII століття…

На щастя, Микола Рябчук не змушує нас підбирати слова, якими можна м’яко підсумувати всі ці колізії, а сам, без нашої допомоги формулює те, що стало стіною для більшої частини старшого покоління:

Українці з обох боків не доросли ще морально і політично до усвідомлення й визнання, що “їхні” – це теж “наші”, і навпаки.[2; C. 204]

На превелике щастя я знаю – ми, молоді, доросли.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

_________________________________________________________

1. Це: 1) розвиток недержавних (і нерелігійних!) асоціацій (спортивні клуби, музичні студії, культурні товариства тощо); 2) увага населення до місцевих ЗМІ; 3) участь у референдумах (не виборах!); 4) голосування за партійним списком (не знаю яким чином це можна допасувати до української ситуації) // Роберт Д. Патнам. Творення демократії… – К.: 2001. С. 114 – 121

2. Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. – К.: 2009

3. Шевельов, Юрій. З історії незакінченої війни. – К.: 2009. С. 357

Published in Зіткнення цивілізацій Регіоналізм

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: