Сергей Екельчик. История Украины. Становление современной нации. — К.: “К.И.С.”, 2010. — 400 с.
Вже сама назва книжки (в оригіналі – “Ukraine: Birth of a Modern Nation”. Oxford University Press, 2007) каже про те, що дана робота є спробою представити історію України як історію нації, що сформувалася переважно у ХХ столітті. Весь попередній історичний шлях подано максимально стисло [c. 30 – 51], і безпосереднім вступом може вважатися скоріше глава про ХІХ століття [c. 53 – 80]. Це є однією з головних відмінностей між книжкою Єкельчика та найбільш популярною в сучасній Україні модерною історією – “Нарисами історії України” Ярослава Грицака, що набагато більше уваги приділяє дев’ятнадцятому століттю.
Попри те, що метою книжки, вочевидь, є подати візію відмінну від пануючої, хотілося б сказати про те, що пов’язує “Историю Украины” з традиційною українською історіографією. Це рідкісна видана на Заході робота, основну джерельну базу якої складають статті та монографії українських авторів. Книжка з’явилася 2007-го року, але основну частину написано набагато раніше. У передмові Автор пише, що перший етап роботи завершено було наприкінці дев’яностих, і час від часу він повертався до роботи у двотисячних. Примітки свідчать про те, що основа книжки – велика кількість наукових статей та монографій, виданих в Україні у дев’яностих роках, геть до книжки Володимира Литвина (“Політична арена України: дійові особи та виконавці. Київ, 1994 р.”). У хронологічно раніше виданій монографії “Імперія пам’яті” (2004-го року англійською і 2008-го року українською) Автор майже не заглядає до праць українських колег, тож, робимо припущення, хронології написання і видання не збігаються. Це, до речі, одна з причин, чому праця Єкельчика повною мірою не може вважатися ані “свіжою”, ані віддаленою від згаданої книжки Грицака на 11 років.
Є й кілька питань щодо змісту, особливо щодо зображення найактуальніших в наш час тем. Наприклад, розповідь про Голодомор (безпосередньо про події 1932 – 1933 рр.) займає ледве сторінку, до того ж описано його у дуже своєрідних тонах:
В современной Украине голод 1932 – 1933 годов называют Голодомором и оплакивают как тяжелейшую национальную трагедию, как вызванное преступной идеологией массовое убийство, подобное Холокосту или геноциду армян. [c. 164]
Загалом, Єкельчик доволі сухо описує численні людські жертви. Попри серйозні проблеми, які виникають у бідь-якого автора при необхідності зобразити смерть, все ж таки, здається, можна було б підійти до справи делікатніше. Це виправдовується хіба що загальною структурою монографії, яка, як на мій смак, є радше його вадою – “История Украины” фактично є історією державної влади, а не нації. Центральне місце в оповіді займають постаті, які творили історію політичну (лідери угруповань під час революції, партійні функціонери різних рівнів починаючи від 1921 року тощо), а діячі культури, науки, “звичайні” люди посідають в книжці останнє та передостаннє місця, далеко за пасажами про темпи розвитку важкої промисловості. Вмонтовані в оповідь вони радше “для галочки”, бо якщо згадку про них прибрати, книжка нічого не втратить.
Порівняно мало уваги приділено УПА. Автор наче намагався оминути цей епізод, як незначний, не розкриваючи його. Зважаючи на увагу до Повстанської армії в сучасній Україні, таке рішення важко зрозуміти. Але він не забуває згадати епізод на Волині:
В 1943 — 1944 годах на Волыни и Холмщине жертвами этнических чисток УПА и ответных действий польских партизан стали около 35 000 поляков и неизвестное число украинцев. [213]
(Важливо вказати також на той факт, що Автор згадує Джон-Пол Химку в якості свого наукового керівника протягом певного часу [c. 9].)
Цікаво, що Єкельчик і Грицак подають відмінні цифри радянських партизанських з’єднань і УПА. Перший називає число від 40 до 200 тисяч радянських партизан, схиляючись до цифри 200 тисяч. [c. 215], а чисельність УПА позначає в 40 тис. [c. 213]. Грицак подає цифри по іншому, пишучи, що через УПА пройшло удвічі більше людей, ніж через радянські партизанські загони.
Мимоволі пригадуються шкільні підручники, коли Єкельчик пише про дії радянської армії. Попри зображення часів сталінізму у чорних тонах, тим не менше, “красная армия освободила Харьков”, “6 ноября 1943 года освободили Киев” [c. 215 – 216]. Здається, замість “освободила” можна було вжити більш нейтральне слово, або ж якось пояснити цю еклектику.
Масштаби людських втрат у Другій Світовій підсумовано одним реченням: “Вторая мировая война, унесшая жизни более 8 миллионов украинских жителей, оставила республику в руинах”. [c. 223] На розповідь про повоєнний голод Автор виділив абзац тексту.
Епілог справляє дивне враження. На останній сторінці читаємо:
События 2004 года подчеркнули противоречия между украиноязычным западом и русскоязычным востоком страны, но корни этих противоречий кроются в украинской истории, в разнице между национальной политикой Российской и Авство-Венгерской империй, Советским Союзом и межвоенными восточноевропейскими государствами. [c. 330]
Залишивши поза увагою саму доцільність подібного районування (дві частини), треба сказати, що такий висновок для цієї книги не виглядає органічно. Адже національна політика і, головне, те, як цю політику сприймало населення, не є наскрізною темою книги.
Підсумовуючи, треба сказати, що книжка, попри наведені зауваження, загалом дуже непогана і є, безумовно, одним із найцікавіших видань 2010 року в Україні. Але чи можна розкрити питання формування нації в оповіді, в якій мова йде майже виключно про “королів, полководців і війну”? Здається, навряд чи. Тож, майбутні перевидання дуже виграли б від зміни назви.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments