Skip to content →

Українська у Харкові: статус versus мововжиток

У 201-му номері International Journal of the Sociology of Language (перший номер за 2010-й рік) розміщено статтю Марґрет Б. Совік (Margrethe B Søvik) “Language practices and the language situation in Kharkiv: examining the concept of legitimate language in relation to identification and utility”, яка базується на опитуваннях 2004-го року і, схоже, є стислим викладом її монографії “Support, resistance and pragmatism: An examination of motivation in language policy in Kharkiv, Ukraine” (Stockholm, 2007).

У статті критикується твердження, ніби мова є визначальним фактором ідентифікації, і твердження, ніби цих ідентифікацій у Харкові є тільки дві (відповідно — або російська, або українська). Втім, навряд чи можна когось в Україні здивувати критикою такої спрощеної картини. Загалом же стаття присвячена виявленню різниці між мововжитком з одного боку, і статусом, престижем і очікуваннями харків’ян щодо різних мов з іншого, бо, зрештою, “whereas identifying with a particular group through a certain language is one thing, language practices are another matter.” [p. 7]

Що стосується мововжитку, Харків є суцільно російськомовним містом:

Russian dominates the cityscape both visibly and audibly; it is the language most frequently seen and heard in the streets, in newsstands, in shops and restaurants. Students at di¤erent universities in Kharkiv told personal stories which illustrated that Russian is considered the linguistic norm, while Ukrainian is seldom used among friends or at the university, even if one uses Ukrainian at home. [p. 11]
Some described how Ukrainian-speaking students arrived in Kharkiv — either from the countryside or from other regions in Ukraine — and rapidly converted to speaking Russian in an efort to more easily blend in. Thus, a kind of ‘‘peer pressure’’ may be a reason why the Ukrainian language still is underrepresented in the city. [p. 12]

Такою є ситуація з публічним мововжитком. Що ж до родинного кола, то з 800 опитаних автором респондентів лише 72,1% вдома спілкуються російською. Тобто, щонайменше, кожен п’ятий мешканець Харкова спілкується вдома українською або суржиком. Потрапляючи в україномовне, чи переважно україномовне середовище, відсоток людей, який переходить на українську чи переважно українську збільшується до 43%. Але українська дуже рідко звучить у російськомовному чи переважно російськомовному оточені (figure 1).

Першу перешкоду на шляху появі української як повноцінної мови Харкова я бачу у тому, що ці дані абсолютно відсутні в інформаційному просторі міста. Марґрет цитує Курта Вульхайзера [Curt Woolhiser]:

‘‘[o]ne byproduct of the accommodation norm is the frequent feeling of speakers of the dominant language that ‘no one speaks the local language’, since they themselves are almost never addressed in it.’’ [p. 22]

В умовах, коли українська як розмовна мова у місті змаргіналізована, це твердження у публічному спілкуванні майже стовідсотково домінує, адже тільки носії пануючої у місті мови “мають право голосу”. Україномовні заздалегіть опиняються у програшному становищі, адже ані використовують у публічній дискусії родинної мови, ані сподіваються знайти в позірно стовідсотковому російськомовному оточені прихильників їхньої точки зору.

Цю тезу — “у Харкові ніхто не розмовляє українською” — нещодавно було озвучено навіть на рівні регіональної влади, губернатором області (в минулому – мером Харкова) Михайлом Добкіним:

Приедьте в Харьков и послушайте, кто у нас говорит на украинском языке. У нас нет таких. Это либо студенты, либо молодежные организации национал-патриотического толка: «Поступ», «Молодой Рух».”

Разом із тим, символічна привабливість української мови у місті помітно зростає, на фоні помітного зменшення ролі російської. Різниця між поколіннями очевидна — молодші обирають українську, відмовляючись від російської (table 2).

Як бачимо, серед тих, кому у 2004-му було 18-24 роки, бажаючих навчати своїх (майбутніх) дітей виключно українською було майже удвічі більше за бажаючих навчати дітей виключно російською. Це є результатом загальних очікувань щодо збільшення значення української у майбутньому. Незалежно від родинної мови, значно більше харків’ян очікують на збільшення ролі української, аніж на її зменшення (table 3).

Тобто, можна стверджувати, що, якщо після 2004-го року тенденція сильно не змінилася, то символічне значення української мови у місті залишається досить високим і продовжує зростати зі зміною поколінь.

Разом з тим, публічний вжиток української залишається на маргінесі.

Post Scriptum

Додам кілька слів від себе, навіть якщо доведеться частково повторити тези зі статті Марґрет.

На побутовому рівні українська мова у Харкові абсолютно змаргіналізована. Її майже неможливо почути у центральній частині міста, на відміну, наприклад, від арабської чи китайської (це, звичайно ж, пов’язано з концентрацією університетів у центральній частині міста, проте це також означає, що студенти з рідною арабською та китайською мовою не переходять на російську, на відміну від україномовних студентів з інших областей, яких у місті теж немало). Значно частіше (але теж рідко) її можна почути у нещільно заселених районах міста, “де на вулиці менше людей”. Це спостереження не стосується людей похилого віку, адже серед цієї вікової групи українська у публічному спілкуванні є досить поширеною незалежно від району проживання (припускаю, що це через те, що люди пенсійного віку рідше вступають у соціальні відносини, успішність яких може залежати від вибору мови).

Щодо вживання на роботі, українська разом із суржиком у місті є мовою низькооплачуваних професій. Жінки старшого віку, які працюють прибиральницями чи торгують на стихійних ринках, або чоловіки, які виконують некваліфіковану роботу на будівництвах чи працюють сантехніками та слюсарями, у поєднанні з суржиком, є неодмінним елементом Харкова, як і, напевно, більшості міст України. Також україномовні можуть більш-менш вільно спілкуватися українською на роботі, яка заохочує використання державної мови (учителі в школах, викладачі у вишах).

Українська, хоч і не є розмовною серед більшості, залишається серед тієї ж більшості важливим фактором визначення власної ідентичності. Незнання її чи грубі помилки у використанні (напр. численні випадки помилок у нинішнього прем’єра Миколи Азарова, чи помилки приїзжаючих до міста росіян у намаганні прочитати україномовні написи) відверто висміюються. Публічні українофобські заяви здебільшого теж залишаються на маргінесі, більшість городян прихильно ставиться до публічного використання української. При цьому носій мови традиційно сприймається як “гість міста”, якого харків’яни “чемно вітають”, адже “теж дуже добре знають українську” і загалом “добре до всіх відносяться”. Майже кожного разу, коли я на звернення українською відповідаю українською, у мене запитують, звідки я приїхав.

Спроба публічно перейти на українську часто завершується тим самим запитанням (“звідки приїхав”) і, в результаті (довідавшись, що приїхав не “звідки”, а “на метро”), подальшого сприйняттям людини або в якості українського націоналіста, або в якості такого/такої, що “выделывается”. Варіант, що тебе сприйматимуть як людину, яка просто розмовляє тією мовою, якою хоче виглядає утопічно. Лояльність до української як мови гостя стосується лише гостей і не поширюється на мешканців міста. Йдеться, звичайно ж, про більш-менш типову ситуацію, у реальному житті можливі різні варіанти, від дуже негативного сприйняття до дуже позитивного.

За такої ситуації природне відтворення української мови у Харкові майже неможливе і може відбуватися лише за рахунок міграції. Тим цікавішим є висновки статті Совік про зростання символічної ролі української серед мешканців міста. Можливо, це є черговим елементом провінціалізації міста, коли городяни не пов’язують майбутнє своїх дітей із безпосереднім оточенням (у тому числі й мовним), а більше орієнтуються на столицю та загальнодержавний дискурс.

Також треба сказати, що велику роль у конструюванні символічного простору робить ментальна географія. Саме́ існування української держави (з українською мовою як неодмінним атрибутом) є фактором, який конструює ідентичність. “Відстань до Бєлгорода” з кожним поколінням більшає і вже можна стверджувати, що для ровесників Української держави відстань до Київа однозначно ближча за відстань до україно-російського кордону. “Відстань до Львова” теж невпинно скорочується. А від молодої росіянки, яка переїхала жити до міста, довелося чути, дослівно, що “в Харькове нет ничего русского”.

Підсумовуючи, треба сказати, що питання створення умов для появи української у публічному просторі міста зазвичай подається під націоналістичним соусом: на перший план висуваються цифри перепису 2001-го року, який зафіксував, що більшість харків’ян вважає українську рідною. Тобто, робиться наголос на тому, що “більшість має повернутися до рідної мови”. Відповідно, публічне вживання української харків’янином/харків’янкою поза межами легітимної вікової (пенсіонери) чи професійної (низькооплачувані професії) груп потенційно зустрічається як спроба “змусити більшість перейти на українську”. Одночасно з цим, не оприлюднюється інформація про реальну кількість україномовних (у родинному колі).

Мовна політика у Харкові є віртуальною ареною конфлікту між центром, зацікавленим у маркуванні території держави за допомогою української мови і місцевою владною елітою, зацікавленою у боротьбі за російськомовний електорат. При цьому обидві сторони парадоксальним чином досягають своєї мети: центр отримує зростання статусу української мови, а регіональна еліта — закріплення панування російської мови у мововжитку.

Чи треба зайвий раз казати про те, що створення умов для публічного користування рідною мовою реальним двадцяти відсоткам україномовних городян владну еліту ані в центрі, ані “на місцях” не цікавить.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

Published in Регіоналізм

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: