Skip to content →

Україна. Процеси націотворення

Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер; пер. з нім. — К. : К.І.С., 2011. — 416 с.*

Пропонована книга є збіркою доповнених і розширених доповідей з конференції у Відні, що проходила 1-3 жовтня 2009 року. У 2011-му році книга з’явилася німецькою мовою і того ж року була перекладена й видана в Україні. Упорядник збірки — добре відомий нашому читачеві професор Віденського університету Андреас Каппелер1, у центр уваги якого потрапляє насамперед минуле України та Росії. Особа упорядника цікава не лише численними публікаціями, але й тим, що навколо нього в Австрії сформувалася ціла школа історії Східної Європи, в якій минуле України займає не останнє місце. Рівень досліджень австрійських та німецьких науковців, їх розуміння й спосіб відображення питань української історії читач зможе оцінити, зокрема, й у цій збірці, адже багато авторів друкуються українською вперше.

Попри безумовну актуальність, читацький інтерес і присутність у медійному та суспільно-політичному дискурсі (переважно у якості лоскотливо дражливої теми) питань, пов’язаних із нацією, відчувається брак ґрунтовних праць, присвячених процесу створення (чи народження), існування й трансформації української нації. Праць, зміст яких визначався б насамперед дослідницьким, а не ідеологічним інтересом. Також треба сказати, що сама тема нації переважно розглядається не самостійно, а в тісному зв’язку з іншою темою — націоналізмом, і саме в цьому контексті присутня як у працях вітчизняних дослідників, так і в українській перекладацькій традиції останніх двадцяти років2.

Збірка “Україна. Процеси націотворення” є на цьому тлі багато в чому новаторською і відкриває широке поле для дискусій. Тематично вона поділена на 6 частин (див. зміст). Перша частина присвячена історіографії українського націотворення та вітчизняного історіописання; друга — різним аспектам націотворення (релігія, мова, література, село і місто тощо); третя частина містить дві статті з приводу українсько-єврейських стосунків3; у четвертій розглянуто окремо кілька регіонів України; п’ята частина містить статті з різних питань націотворення періоду 1914 – 1991 рр.; остання частина присвячена націотворенню у незалежній Україні. Серед дослідників — насамперед австрійські та німецькі вчені, також є українські та північноамериканські автори.

Статті є різними за глибиною занурення у тему — від заохочення до широкої дискусії та подальших досліджень до спроб ґрунтовно відповісти на поставлені запитання. Короткий огляд усіх матеріалів збірки можна знайти у вступній статті Андреаса Каппелера [c. 22-28], тому обмежимось лише коротким переліком найцікавіших тем і питань, порушених у пропонованій збірці.

— Чи адекватною є “безальтернативність” і “остаточність” модерністського бачення націотворення серед багатьох українських істориків, якщо українською не перекладено жодної англомовної книжки з критикою модерністської інтерпретації націоналізму [Андрій Портнов]?

— Як відбувався пошук національної ідентичності серед кліру на Наддніпрянській Україні після Польського повстання 1863 р.? Якими були відмінності у стратегіях українофільських церковних рухів у Галичині й Наддніпрянській Україні [Рікард Вульпіус]?

— Які питання мають ставити перед собою дослідники історії української мови [Міхаель Мозер]?

— Чи має бути українська література виключно україномовною, і що робити з “іншомовними” текстами багатомовних авторів, які залишаються поза увагою як українських літературознавців, так і літературознавців тих літератур, які були “другими” чи “третіми” у творчості письменників [Штефан Сімонек]?

— Якими були регіональні назви українців та еволюція цих назв у Слобідській Україні та Малоросії [Володимир Маслійчук]?

— Якою була роль церкви у націотворенні в поліетнічній Буковині [Курт Шарр]?

— Як відбувалася українізація армійських підрозділів, а також військовополонених по обидва боки фронту під час Першої Світової війни [Марк фон Гаґен]?

— Перспектива погляду на Михайла Драгоманова як на першого українського транснаціонального мислителя, а на Чорнобильську катастрофу — як на актуальну транснаціональну тему [Анна Вероніка Вендланд].

— Порівняння стосунків між імперією та нацією, що формується, у польсько-німецьких та українсько-російських відносинах [Філіпп Тер].

— Особливості націотворення серед євреїв та українців у Східній Галичині [Святослав Пахолків].

— Складність об’єднання різних уявлень і пам’яті про Другу Світову Війну, досвід примусової праці й колаборації у часи німецької окупації [Таня Пентер].

Останній розділ книжки буде цікавим насамперед німецькому читачеві, який менше обізнаний із українськими подіями останніх двадцяти років, натомість для читача українського чотири статті з нього не є актуальними, адже не порушують нових питань і не пропонують поглядів, з якими б він не ознайомився у вітчизняних виданнях останніх років.

Загалом більшість дослідників досить прихильно ставляться до “українського питання” і не ставлять під сумнів ані саме існування української нації, ані її цілісність та історичність. Відповідно й усі питання порушено саме під цим кутом:

Поняття “націотворення” не описує процес суспільної історії з неясним результатом, воно швидше спонукає розглядати його з кінця, тобто виходячи зі сформованого національного суспільства, а в більшості випадків також і національної держави [Анна Вероніка Вендланд, с. 61].

Виключенням тут є стаття Павла Роберта Маґочія, що доводить існування окремої нації, що частково проживає на території сучасної України — русинів (або карпаторусинів). Його стаття являє собою стислий виклад літератури, присвяченої цьому питанню.

Треба сказати, що за кількістю й різноманітністю запропонованих тем і поставлених питань збірка є дійсно унікальною, а той факт, що більшість дослідників не є українцями, лише додає їй ваги, адже погляд ззовні часто може відкрити нову перспективу, не лише порушуючи нові теми, а й запропонувати інший погляд на, нібито, давно знайомі й добре відомі події та явища українського минулого. Не залишається нічого іншого, як завершити традиційно-формальним, але у даному випадку цілком доречним: “книга рекомендується фахівцям-історикам та усім, хто цікавиться питанням націотворення”.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

 

* — Дякую директору видавництва “К.І.С.” Юрію Марченко за надіслану книгу і за пропозицію написати на неї відгук.

1) А. Каппелер. Мала історія України. — К., 2007; А. Каппелер. Росія як поліетнічна імперія. — Л., 2005.

2) див. напр.: Я. Грицак. Страсті за націоналізмом: Стара історія на новий лад. — К., 2011; Г. Касьянов. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999; Е. Геллнер. Нації та націоналізм. — К., 2003; Націоналізм: Антологія. / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. — К., 2000; численні переклади праць Ентоні Сміта.

3) В оригінальному німецькомовному варіанті збірки (див. зміст) цей розділ мав назву “Відносини з Росією, Польщею та євреями” і містив ще дві статті — Кристофа Августиновича (про українсько-польські відносини) та самого Андреаса Каппелера (про відносини українсько-російські). Однак, упорядник вирішив вилучити їх з українського варіанту, оскільки вони писалися насамперед для німецького читача, натомість для вітчизняної дискусії їх рівень заслабкий. // це, й низка інших зауважень — з доповіді Володимира Маслійчука на презентації збірки у Харкові 9 лютого 2012 р.

Published in Книжкова полиця

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: