Skip to content →

Юрій Шевельов. “На берегах хроніки поточних подій”

(Сучасність. – 1989. – Ч. 11 (листопад). – С. 70 – 89. З передруком у Шевельов Юрій.  З історії незакінченої війни / ВД КМА, К. 2009. – С. 331 356). Стаття являє собою переглянений і поширений текст виступу на річній науковій конференції в Іллінойському університеті в Урбані (червень 1989 року).

Те, що я хочу тут сказати, — не наукова доповідь. Мова йтиме тут про деякі проблеми Радянського Сою­зу і України сьогодні, але найменше в світі я претендую на здатність виступати як політолог. Я не знаю, як голо­сувало Політбюро ЦК партії в тій чи тій справі, скільки яєць засмажують на сніданок Щербицькому, чи він має гемороїдальні ґулі — і багатьох інших важливих речей. Ще менше маю я претенсії могти розплутати плутаний і непевний перебіг історії наших днів. Те, що буде ска­зане тут, — це лише стільки, скільки обіцяє наголо­вок, — міркування дещо загальнішого характеру (мої­ми вчителями були Освальд Шпенґлер, Ортеґа-і-Ґассет, Бенедетто Кроче, але не зазіхаю на їхній рівень і глибину), зроблені на берегах хроніки поточних подій. Зроблені не фахівцем, не вождем, не пророком, мірку­вання й завваги, базовані на особистих враженнях, ви­словлені людиною з обмеженим знанням і обмеженим полем зору, дуже часто суб’єктивні. Але кожного разу в намаганні знаходити поза поверхнею безлічі подій і замірів спільний знаменник, узагальнення, історичні пов’язання і історичний сенс.

Організатори конференції хотіли мати на її окраї, сказати б, безплатний додаток іншого, персонального і, додам від себе, напевне легковажнішого характеру. Як демонстрація фільму ввечорі, коли закінчився день важких і поважних доповідей і обговорень, як програ­вання музики. Так у Парижі на майдані перед центром Жоржа Помпіду з його мистецькими скарбами розва­жають публіку веселі жонґлери, акробати, кльовни, американсько-пуританського стилю або північноірляндського, запалять свої багаття гітлерівці в поставле­ній було на коліна Німеччині, але це все епізодичні явища, з якими інтеліґенція й суспільство дають собі раду, хоч часом страшною ціною. Не те на Сході, який Ренесансу фактично не знав.

Характеристична тут навіть полісемантичність ран­нього слов’янського слова книги. Воно означає і книгу, й просто літери. В обох значеннях книги від Бога. Ство­рення Кирилом-Костянтином слов’янської абетки в «Житії» його брата Методія змальовується словами: «Яви Бог філософу словъньскы книгы». Костянтин тут, отже, тільки знаряддя. Справжній творець абетки, але також і книжок — Бог. Не менш типовий епізод, змальований у «Житії Бориса й Гліба», що незабаром мали бути канонізовані як святі. Лиходії-змовники наміря­ються забити молодих князів. Увечорі напередодні його загибелі Борис передчуває, знає, що вранці його заб’ють. Він не готується до оборони, не тікає, ні: «Нощі же сущі (він) повелѣ слугам принести свѣщю и вземь книгы нача читати». Через літери-книги лежить його шлях до раю. У книзі рятунок людської душі, книзі від­крите майбутнє. Уже геть пізніше зовсім не релігійний Іван Франко напише: «Книги — морська глибина». Для Бориса його передсмертно читана книга-літери — отвір у глибини небесні.

Ідея загальної письменности не існувала в ті часи. Простолюд не повинен був читати. Він був неспромож­ний розуміти кожну книгу, а вже й поготів відрізнити Божі книжки від проклятих, дияволових. Князь спасав свою душу через читання, для смерда менша небезпека була не читати взагалі. Ідея спецфонду тоді ще не ви­зріла, холопові всі книжки були неначе в спецфонді. Так було певніше. Він міг тільки чути Боже слово від священика.

Суворий контроль над книжкою — ця концепція з дуже малими винятками трималася в нас до середини XIX сторіччя. Коли Квітка-Основ’яненко надумав на­писати дещо для селян — його «Листи до любезних земляків», — він оповідає:

От я доложився нашому начальству — бо без нього не треба нічого робити, хоч би ти і думав, що воно дуже га­разд буде, — отже то начальство і подозволило мені обо всім до вас писати.

Концепція ця панувала аж до Шевченка. Шевченко виконував тут більш-менш те, що на Заході здійснив Ренесанс. Він писав і видавав книжки. Його писання були призначені для всіх і кожного. А його «Букварь южнорусский», хоч і не міг друкуватися без цензур­ного дозволу — такий був порядок в Імперії, — не складався з дозволу начальства. Шевченко звів книжку з піднебесних високостей на життєвий ґрунт. Шевчен­ко був завжди насторожі проти нашої візантійської спадщини. В його уяві в кожному випадку звернення до візантійського Саваофа на молільника чекає розча­рування й лихо:

Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люди,

І візантійський Саваоф

Одурить!

Не одурить Бог…

(«Ликері», 1860)

Проти «візантійства» (яке, до речі, «Словник мови Шевченка» анекдотично пояснює «основи кріпосниць­кого ладу»!) Шевченко виступає і в поезії «Я не незду­жаю, нівроку» 1858 року. Він був добре свідомий ролі книжки в нашій візантійській традиції; у його поетич­ній спадщині слово книжка/книга знаходимо в дуже виразному контексті. Кажу про поезію «Саул» (1860). Шевченко пише про те, як сталося знищення справед­ливого ладу носіями соціяльної нерівности: цар із свої­ми прибічниками з’являється

З дружинами, з огнем, з ножами,

З жерцями, з книгами, з войськами.

Книги поруч ножів, жерців, війська!

Цей варіянт не ввійшов до остаточного тексту «Саула», як поет його вписав до своєї «Більшої книжки». Справді, в такому контексті це могло сприйматися як заперечення книги взагалі. А поетові йшлося лише про книгу, як вона виступала в візантійській традиції. Тим не менше, варіянт цей, хоч і відкинений, виразний. Поет перекреслює візантійську традицію ставлення до книги і стверджує традицію західню, як це виразно ви­дно в інших уживаннях слова книга і в його поезії, і в його прозі…

За переписом 1897 року кількість неписьменних українців сягала 80 відсотків. Ледве чи таке становище істотно змінилося за наступні двадцять років. Револю­ція 1917 року була в своїй основі революцією непись­менних. Письменною була інтелігенція, яку не любили й зневажали, й панівні кляси, яких ненавиділи. Це їм були приступні книги і в застарілому вже значенні лі­тер, і в своєму теперішньому значенні. Це книги зроби­ли їх тим, чим вони були. Звідси недовіра, а то й нена­висть до книги. Але візантійська релігія книги як Божественної книги, як Божого об’явлення не вмерла, вона існувала далі, лише в дещо змінених і далі примітивізо­ваних формах. Вона входила як складова частина до релігії комунізму, чиїми пророками тепер були Маркс, Ленін і — тоді — Троцький. Марксова борода добре надавалася на нового Саваофа, а — коли Ленін помер, а Троцького розвінчано — Сталін став кривавим Месі­єю, що провадив до нового раю, тепер не на небі, а на землі.

Брама цього земного раю, без гнобительських кляс (з інтелігенцією вже якось доводилося миритися, але їй було призначене місце прислужників), була ось-ось на виднокрузі, ще одне зусилля, два, три — і пройдемо браму, ввійдемо до раю. Та це зусилля не було легке й просте. Воно було мучеництвом. Треба було жертвувати свої неділі й свята, треба було вкорочувати своє життя надміром надсильної праці, гинути в боротьбі з підступ­ними й всюдисущими «клясовими ворогами», своєю кров’ю зрошувати землю прикордонь. Без протестів, без дискусій, без сперечань. З церквою (з ЦК партії) не сперечаються. Вона і тільки вона знає, як увійти в приобрійну браму. Знову людина й життя підпорядкову­валися юдео-візантійському комплексові. Пригадуєте Іона? Він був людиною високої гідности, втілення чес­нот. Бог наразив його на найбільші муки, страждання, втрату кревних і друзів, зневагу суспільства. Бог не ка­зав — чому. Іов не питав — чому. Від людини вимагала­ся безмірна покірність. Терпи й благословляй. Покірни­ми були й Борис із Глібом. Борисова загибель — це Божа воля. Його справа — коритися. Він чекає на своїх убивць, посланців диявола, слухняно, як телятко. Він читає книжку, — це вся його активність. Але він знає, як і Іов, що його жде царство небесне. І він не помиляється. Його проголошують святим, він у раю.

Ніщо посутньо не змінилося в цьому трагічному й смертоносному комплексі гебрейського Іова й післявізантійського Бориса в роки Леніна — Сталіна й дальші. Навіть сучасні трагікомічні реабілітації, проваджені згори, не даються тим, хто чинив опір, навіть тим, хто просто тікав (Хвильового, що офірував своє життя, ре­абілітують, його однодумця й спільника Аркадія Любченка, що втік 1941 року, далі тримають серед тих, кого не було, кого не згадують). Ніщо не змінилося, за ви­нятком двох обставин. Майбутній рай перемістився на землю з неба, і винагорода за муки належатиме тепер не безсмертній душі, а нащадкам; і, на додаток, раніше це Бог насилав лихо й загибель на свою жертву, а те­пер ця жертва мусіла сама йти назустріч своїм мукам і загибелі, активно себе руйнувати й нищити.

Функцією книги було пропагувати новітню версію юдео-візантійського комплексу, освячувати покірність, ентузіязм самознищення, славити новітніх Саваофа й Месію. Книга (й газета — додаток до книги, якого ще не було в юдео-візантійські часи) була поставлена на службу цій новій релігії, в якій у суті речі було більше старого, ніж нового. Тим самим вона стала частиною цієї релігії і святість релігії перейшла на неї, власне, не стала, а далі була, далі тривала. Інша книга, не П’ятикнижжя Мойсееве й не Діяння Апостолів, а многотомність Леніна й куці «Основи ленінізму» Сталіна, але з типологічно спорідненою функцією. Книга й газе­та далі вчили, мовляв Шевченко, «любить царя свого п’яного та візантійство прославлять».

Тут кардинальна відмінність ролі книги на Заході і на Сході. Не в якості паперу, не в розмірі берегів і не в ціні. На Заході книга — засіб комунікації й вільної дискусії різноспрямованих думок. На Заході книга може бути й грою, жартом, розвагою. На Сході вона покликана бути засобом напучення, дороговказом жит­тєвої поведінки, виконавцем волі Неба, чи то пак Кремля. Вона є те, про що німці кажуть tierish ernst. На Заході письменник вільний стояти сам по собі або шу­кати однодумців, він залежний матеріяльно, комерцій­но, але не поставлений у стійло обов’язкового спільно­го хліва. На Сході він не письменник, якщо його не вбгали в стійло Спілки письменників, цього витвору Сталінового генія, де він не має права на іншу думку, на усмішку, на глузування з системи й офіційної ідеології, навіть на псевдонім. На Заході все — комерція, на Сході все — припис і організація.

Як уже сказано, релігія, обожнення книжки неми­нуче веде до заборони книжок, — тих, що не ті, не такі, — до ув’язнення книжки і автора, до спалення книжки й людини — автора й читача. В оновлених, свіжо пофарбованих шатах тріюмфує стара, многовікова священна традиція.

Змінити щось у релігії, розірвати з традицією — справа не легка, і шлях веде через страждання й жерт­ви. Ще важче — зламати якусь релігію, щоб запровади­ти іншу. Зламати релігійність світобачення — а в цьому глибинна суть гіпотетичного переходу Сходу на позиції Заходу — річ майже нечуваної трудности. Перемозі Ре­несансу передувало зречення Галілея й спалення Джордано Бруно, передувала загибель тисяч і тисяч знище­них «єретиків», імен яких ми навіть не знаємо.

2. СВОБОДА

Поневолення книги, війна з книгою — один з аспек­тів поневолення особи, війни з особою. Особа так само небезпечна, як вільна, неконтрольована книга. Зрештою, неконтрольовані книги — природний вислід діяльности неконтрольованих осіб. Візантійська традиція така ж ворожа до обох, така ж повна підозри. Права людини — таке поняття в візантійській традиції не іс­нує. Людину можна ув’язнити кожної години, як ув’язнюють книгу. Ось всемогутній патріярх Фотій, найвпливовіша особа в Візантії середини дев’ятого сто­річчя, — і от він уже не патріярх, його ув’язнено в манастирі, він — ніщо. Але ось політична ситуація міня­ється — і він знову на патріяршому троні. Ось Микола Єжов, у чиїх руках мільйони людських життів у два­дцятому сторіччі, чорний янгол смерти — і ось він зник, і навіть невідомо, як, у яких обставинах і з чиєї руки. Така ж доля спіткає його наступника і, може, вбив­цю — Лаврентія Берію. У часи Катерини II її придво­рний поет, який добре знав макабричні примхи цар­ського двору і дію імперського механізму, схарактери­зував це безсилля особи, безсилля навіть тоді, коли ця особа ніби тримає, богоподібно, незчисленні людські долі в своїх потужних і безсилих руках:

Я царь, я раб, я червь, я Бог.

(Ода «Бог», 1780)

Позірно, це ніби рядок про залежність людини від Бога. Мотив Іова. Але в візантійській традиції втілення Бога на землі — самодержець на престолі. Вони обидва та­ємні, незбагненні, всемогутні, надлюдські. Різниця тіль­ки та, що Бог у цій традиції не має суперників, а само­держець кожночасно може стати жертвою палацового перевороту, Це знає кожний, але що ж з того — про це ніхто не говорить. Сьогоднішній самодержець — його треба вважати за самодержця навіки. А якщо завтра його таємничо повалять, — буде інший, і цей теж буде навіки. Віра в навічність — звичайно брехня, але брех­ня не індивідуальна, а примусово-добровільна, загаль­носуспільна — такий самий невід’ємний складник візантійщини, як заперечення волі книги і особи. І чим очевидніша брехня, тим обов’язковіша вона. Кожний палацовий переворот викриває її, адреса брехні міня­ється, але тільки адреса. Наявність брехні як такої — це факт вічний у системі візантійської імперії і імперськости. Кількість і жорстокість палацових переворотів у Візантії рекордова, але Російська імперія, добрий учень і наслідувач, не так уже дуже пасе задніх. Сино­вбивці, батьковбивці всі вони побували на росій­ському престолі, а що вже казати про фаворитів і ви­конавців монаршої волі, що так само в крутежі коловладдя виринали й зникали, боги на час, раби на віки вічні, перед своїм піднесенням, після свого падіння і, зрештою, в період свого блиску й влади.

Щоб бути покараною, людина не мусить вчинити жадного збочення чи злочину. Вона відповідає не тільки за минуле, вона відповідає за майбутнє. А що як вона за­втра вчинить щось протидержавне? У візантійській тра­диції владарює засада превентивної кари. Людину кара­ють за те, що вона може колись скоїти. Найпотужніший голос мають донощики, сексоти, «внутрішні» (себто КҐБ-призначені) рецензенти, фальшиві обвинувачі. Оперує многотисячна, мільйонова машина фабрикації обвинува­чень і кар. Правда туг, у Візантії Середньовіччя і в Візан­тії двадцятого століття, — не те, що було чи є, а те, чого вимагають інтереси держави. Держави — великою літе­рою. ДЕРЖАВИ всіма великими літерами.

Часом, на відміну від Візантії, робиться спроба впро­вадити поняття законности. Все-таки Західній світ не за горами, і все-таки його порядок і правопорядок десь манячать на обрії, поза кордоном на замку. Олександер Другий, Михайло Горбачов. Але в візантійщині такі спроби можуть обмежувати владу слідчого, сваволю судді. Та лишається внутрішня суперечність. У переслідуванні державних «злочинів» держава є правова сто­рона, але водночас вона верховний арбітр і суддя. У дохристиянській, довізантійській традиції слово прав­да означало і правду і закон. Кодекс законів звався Руська Правда. Цей зв’язок, оскільки він існував, був розірваний візантійщиною. Закон відтепер рідко існу­вав і мав сяку-таку силу, правда поза приватним жит­тям (і там не завжди) вмерла.

На Україні близнючу натуру безправ’я й візантійщини геніяльно розумів Шевченко. Він бачив суть Російської імперії саме в цій вічній симбіозі. Перший за­вершений вияв його розуміння — це його «Кавказ». Кавказ, що, звичайно, міг би бути і Україною, і всіма народами «од молдаванина до фіна». Ось суспільний лад до запровадження візантійщини, до загарбання пе­тербурзькою імперією:

Чурек і сакля — все твоє;

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

Це, звичайно, не якась мітична communitas, як зда­ється тому Заходові, що, мовляв Тичина, дивиться на Схід Европи «крізь шкельце, мов з-за ґрат». Це довізантійський, доімперськии триб суспільного життя. І от у розбудові колоніяльної імперії в хижих пазурях опи­няються народи. Що ж головне в новому і прастарому звізантійщеному трибі життя (а скільки було тих Візантій перед Візантією — Вавилонів, Асирій і інших за­жерливих імперій Сходу, Господи, аж згадати страш­но!), накиненому колоніальним народам? Чого прагне імперія в експансії? Відповідає поет, так він бачить найбільше прагнення імперії:

…сам Бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Справа, отже, не в тому, щоб забрати чурек і саклю (це теж можна зробити й робиться, але це не головне), вони тим часом ті ж самі, справа насамперед у тому, щоб змінити систему залежностей. Не людина супроти речей, як було передше, а держава супроти людини з речами. Всевладність держави і безвладність людини.

Пізніше, 1896, це зформулює Леся Українка («Това­ришці на спомин»}:

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе відкрите в нас тюремним ключарям:

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

Отже і тут — хата, може, ще є, але зникло право на неї, право взагалі. Права нема, усе не моє. Я не свій. Можу бути сьогодні цар, але все одно — я раб, і скинення з царської величі не від мене залежить. Людина — пі­шак, його переставляє чи нищить невидима потужна рука держави. Держави. ДЕРЖАВИ.

Те, що було сутністю в імперії московських Іванів і Романових, втілилося згодом в організаційну систему есересерної імперії Леніна й Сталіна. Бухарін і Троцький, Постишев, Косіор і Шелест — і безліч інших — усі вони продемонстрували ще і ще і ще раз комплекс царя/раба. Спроби прямувати до іншої системи, систе­ми леґальности й закону, — це поки що не рух до закону-правди, а закону — кодексу правил оформлення довільних актів держави. Міняються рамки, не суть.

Отрута імперськости діє з багатьох причин. Щоб на­звати тільки частину — монопольність, закритість на­зовні, незбагненна для малої людини магія всесильности, від Праги до Кабулу, непоборної на вигляд могутности, таємничости, непередбачености завтрашньої дії (перебудова, — а що завтра? Чи не краще не заскокувати вперед?). За смертю Сталіна народ плаче. Знову Леся Українка ніби передбачала:

Народ наш мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводирів оддав…

Передумовою справжньої зміни було б не тільки відкриття книжних спецфондів, — і то всіх, а не, як тепер, окрайців, тоді як під забороною перебуває, якщо говорити про українську літературу, три чверті її, все, що трактує проблеми національного визволення, від прихильників Унії в XVI столітті до дисидентів XX, — а скасування самої інституції арештування і ув’язнення книжок, — але і відкриття всіх архівів КҐБ, ну, скажі­мо, від 1917 до 1980 року. Потрібне оголення механіки дії держави, щоб вона з ДЕРЖАВИ і навіть з Держави перетворилася на державу. Людина має дістати право судити державу, не тільки судити в переносному значенні, а і в прямому значенні позову держави під суд. Говориться тепер про голод тридцятих років, менше — про голод 1947 року. Його організатори на практиці повимирали, за винятком, може, одного-двох. Але го­лод організований партією й державою, ці інституції живі, і громадяни вільні, в вільній державі повинні мати право позивати ці інституції. А все це в суті речі схо­дить на одне: на право і обов’язок свободи. Але чи ми вміємо бути вільними? Можна боятися, що не тільки не дано нам цього права, але й ми самі не усвідомлює­мо такої можливости і жалюгідно й каригідно не уявляємо, що це таке і як цим користатися.

Тут ми знову не можемо оминути Лесю Українку. 1903 рік, коли ще скрізь морок, але чулі розуми можуть угледіти переддень 1905 року, поетка творить свою по­ему про одне слово, що є ключем до всього, слово — свобода, поняття свободи, але, милий Боже, яке ще не­доступне й незрозуміле всім вісімдесятьом відсоткам неграмотного народу, але і скільком з тих, що формаль­но грамотні. Поема «Одно слово» оповідає про інтелі­гента, що карається за прагнення поширити поняття свободи серед усіх і здійснити його.

Навіть серед інтелігенції мало хто розумів цю про­сту суть поеми, яка назовні оповідає ніби про засланця на Далеку Північ і його неспроможність пояснити по­няття свободи, знайти для нього зрозуміле слово, щоб воно промовило до лагідних, добрих і обмежених ту­більців. Аг. Кримський закидав поетці, що вона пере­крутила факти: у якутській мові є слово зі значенням свобода, Филипович доводив, що герой поеми — образ Павла Грабовського. Ах, Кримський був тисячу разів знавцем якутської мови і не помилявся в своїй довідці про неї. Филипович досконало знав біографію Грабов­ського… Але поема Лесі Українки зовсім, зовсім не про те. Це поема про український народ, що в умовах ві­кової візантійщини втратив поняття свободи, і про українську інтелігенцію, що розумом і дією виробила це поняття, але не може пояснити решті народу. На марні навідні питання про інші нації, яким це поняття не чуже, абориґен мовить —

На це і я сказав: «Та вже ж, у вас

і їжі й всього більше». — «Ні, не те, —

сказав чужий, — я не про те кажу.

Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,

а тут його не пустять, ще й прив’яжуть,

то як по-вашому, де він сидить?»

«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.

«А як не в юрті, а де-небудь так,

аби це там було, де він не хоче,

то як це зветься?» Тут ми не вгадали;

один казав «у лісі», другий «в полі»,

усе не до ладу, а я мовчав…

1905-го, 1917-го року, в роки УПА це слово для бага­тьох знайшлося. Але далеко не для всіх, і це знання потоплено в крові. Який відсоток ще (чи вже) знає, годі встановити сьогодні. Але не влягає сумніву, що біль­шість і сьогодні за програму має таки Лесі Українчине — «і їжі і всього доволі». А саме поняття свободи там, де воно живе, аж надто часто знецінюється до по­няття «інша влада» або «безладдя», анархія, розпад су­спільства й хаос, сваволя, погром, себто до того, що невідклично веде до нового ствердження візантійщини як засобу відновити порядок.

Або поняття звужується до значення «не-кріпацтво», кріпацтво старе чи новітнє. Це значення закріплене у слові слободА, село, де нема кріпацтва, звідки й ціла велика частина України дістала свою назву Слобожан­щини. Сам наголос зраджує ті складні тарапати, через які в нашій історії проходило це поняття. Старий, споконвічний наголос був свободА — свободУ чи свОбоду. Він зберігся до наших днів у Галичині, але й там він поступився або поступається наголосові свобОда. І значення цього поняття, як його знає Захід Европи і Захід від цього Заходу, значення латинського слова libertas, зв’язане з наголосом на передостанньому скла­ді — свобОда, як у польській мові. Не виключено, що саме Польща була провідником західнього значення в слові, хоч у самих поляків поняття свобОди виродилося в анархічний хаос nie pozwalam, і так воно не пройшло через західньоевропейську конститутивність і окрес­лення меж законом, — або втратило ці вирішальні нюанси. Чи українське козацтво будь-коли вживало цього слова в такому значенні — і в якому саме воно його вживало, — річ сумнівна, але дослідити це мали б іс­торики, чого, скільки знаю, досі не зроблено. Але так чи так, українське козацтво немисленне поза диким степом і мусіло впасти з кінцем степу. Можна співчу­вати трагічній долі Калнишевського, але він напевне не був мучеником за свободу-libertas, радше за Січ як сво­єрідну слободУ. Сучасні, 1989 року, спроби зробити з нього мученика за свобОду щонайменше непевні. Рад­ше, як розкольництво на півночі Росії, Калнишевський дивився в минуле, а не в сучасне і, поготів, не в прий­дешнє. Подорож латинського, конструктивно змодифікованого libertas-свобОди затрималася в своїй повіль­ності аж мало не до нашого століття, коли цю libertas «в огні її, окрадену» збудили, перефразовуючи Шев­ченка (у Шевченка цей образ стосується до України,
але перенесення його на свободу не проти логіки Шевченкової творчости, бо Україну минулого й майбутньо­ го він мислив якщо не в тотожності з свободою, то принаймні в дуже близькій сумежності).

3. PRIVACY

Поняття свободи, отже, в нас зазнавало змін і пере­сувів значення, зумовлених нашою історією, недороз­витку, перерозвитку, збочень, нерозумінь. Але бодай слово таке є, навіть розщеплене на три — свободА, слободА, свобОда. Тут ми ніби щасливіші від якутів з Лесі Українчиної поеми (хоч чи справді далеко ми від них просунулися?). Але в поняття свобОда-libertas входить ще одне поняття. І для цього поняття, скільки знаю, у нас таки справді нема навіть слова, а отже, кінець кінцем, нема й поняття. Позичу слово з англійської мови, де воно добре закорінене. Це англійське privacy. Англо-українські словники тут безпорадні. У тих, до яких я заглядав, знаходжу переклади: «самітність, від­окремленість, відлюдність, безлюдність». Це, звичайно, в найкращому випадку часткові й побічні значення. Го­ловне, що несе в собі англійське слово, — це значення права бути собою, належати собі, мати свій дім — свій храм, мати свій світогляд, свої манери, починаючи від того, як людина думає, і аж до того, як вона одягається й зачісується. Це прийнятна для людини й людей межа незалежности від держави, але також і від суспільства. У великому і в дрібному. Пригадую, одна знайома дама оповідала, що одного разу вона вийшла з дому, забув­ши пофарбувати губи. Сусідка, що зустріла її, не без жаху промовила:

— Що з вами, пані X? Ви не пофарбували вуста.

І моя знайома повернулася додому й подбала за на­лежний вигляд своїх губів.

Вона не схотіла ствердити свою незалежність від щоденних звичаїв американського суспільства. Вона зрадила своє право на privacy, правда, в дрібниці, але зрадила. Доля чи власна забудькуватість готові були по­дарувати їй нагоду бути незалежною, вона не скорис­талася. Але поняття privacy незмірно важливіше, коли мовиться не про дрібниці. (І я не маю наміру підірвати американську косметичну промисловість.)

Поняття privacy базується на латинському privatus — особисто незалежний, позаслужбовий, позадержавний; поняття часто найкраще окреслюються через свою протилежність. Протилежний до privacyце publicus і також communis. Куди належить і комунізм, комуна, компартія. У слові і в понятті privatus ми знову опини­лися в греко-латинській сфері, далекій від візантійської, протиставленій візантійському світові. Але поки воно дійшло до наших днів, поки латинське слово privatus дало початок англійському privacy, воно пройшло через конститутивність, через окреслення меж закону. Там, де нема поняття законности, там поняття privacy пере­стає бути собою й стає викликом і сваволею. А законність без privacy перетворюється на гноблення й візантійщину. Одне поняття, одна життєва практика врівно­важують друге й другу.

Схід Европи не виробив поняття privacy і спотворив поняття законности. А без їхньої наявности й їхньої гармонії існування індивіда стає неможливістю або му­чеництвом. Запановує липкий морок візантійщини. Він обсотує людське життя і — найстрашніше — душу лю­дини. Людина борсається в слизькому павутинні дер­жави і безнадійно викривлюється. Бракує ніби лише одного слова, але без цього слова особа не самоздійснюється, а суспільство розкладається.

У поемі Лесі Українки про чужого (яка страшна замі­на слова інтеліґент!) і про свободу тубілець оповідає —

казав чужий, що не один вмирає

отак, як він, і ще умре багато,

вмирає на руках народу, може, й доброзичливого, але народу, що не розуміє. І справді, як можна встати за щось, коли для цього чогось у мові нема навіть слова? Коли візантійщина опанувала мислення, задушивши в зародку, у сповитку ті поняття, що здатні були б стати програмою дії? Може, легше змагатися навіть віч-на-віч з державою візантійського кшталту, її підступною й безжальною машиною, ніж із тим мороком, який вона плекає і який міцніше від ланцюгів обплутує душу. Ін­дивід, навіть якщо він спроможеться на внутрішнє ви­зволення, тут може існувати тільки в запіллі, в безви­хідній самоті. А заміна держави на іншу, але знов і знов «візантійську» не виводить народ з летаргії, зціпеніння, мертвого сну до активного життя й польоту. З тих ліній поведінки, які стали панівними, провідни­ми. Або це пер-ґюнтівське «обійди по кривій», не ста­вай на прю. Або примітивне урвительство й безпросвітний цинізм. Спадок століть візантійщини й семидесятиліття візантійщини номенклятуризованої, а далі й — хай поки що примітивно — комп’ютеризованої.

4. НАРОД

Гіпертрофована, всевладна держава, що контролює все, включно з душею людини (принаймні в її, душі, позашкурних поривах і мріях), що дириґує кожним рухом кожного, — ця держава в своєму словесно-пропаґандивному оформленні не наважується виступа­ти як мета в собі (або робить це тільки в виняткових обставинах). Вона подає себе як неминучий засіб — більш або менше тимчасовий, хоч своє розмонтування вона безконечно відкладає. (Заглянь, читачу, до Ленінової «Держави і революції»!) Поза тим вона воліє хова­тися за фікцію народу (того самого, що «мов дитя сліпеє зроду»). Існування держави борониться тим, що воно в інтересах народу, найкричущіші, найдикіші її заходи робляться в ім’я народу. Вороги держави? Ні, таких нема. Є «вороги народу».

Семантично медузоподібне, драглисте слово це може мати і значення «нація», і «простолюд», і просто «населення», все, що народилося на «певній території», і, либонь, і багато ще чого, — слово це ніби спеціяльно утворене, а справді склалося в конкретних обставинах історії Сходу Европи з його тиранією самодержців і темнотою «держаних», — утворене чи втворилося, щоб уможливити непорозуміння й нерозуміння, пересуви значення, перестриби в значенні. Що значить — антинародний твір? Антинародний вчинок? Чи ворог народу — це просто ворог держави, чи це той, хто шко­дить простолюдові? Чи я (кожне я) — це частина на­роду, чи, навпаки, не належу до нього? Чи народ гово­рить через мене? А де беруться «вороги народу», якщо не з народу? А може, кожне я — це не народ, уже тому що воно я?

У цараті це було простіше. Був цар. Усе, що не було цар, було народ. Роля царя була держати народ у по­корі. Він, цар, був самодержець, він сам усе держав. Коли царя не стало, демагогічна спекуляція поняттям народу стала конечною потребою й вимогою нових во­лодарів. У їхній диктатурі й сваволі, успадкованій від візантійської традиції, мала втілитися воля народу. Цар керував з волі Бога, він був містичним виявом, матеріялізацією Божих велінь. Нові володарі не могли покли­катися на волю Божу, бо, необережно, вони разом з царем скинули й Бога. Заміною Бога, що стояв за мо­нархом, став не менше містичний народ. Самодержці протягом сторіч знали — і тільки вони — волю Бога. Самодержці нові, починаючи від 1917 року, знали — і тільки вони — і здійснювали волю Народу. Бог був незбагненний. Народ — це поняття через свою многозначність досконало надавалося до нічого-не-значення, до містичної непридатности для тверезої, об’єктивної аналізи.

Проходячи безнастанно через семантичні метамор­фози, поняття народу, сам народ ставали чимраз без­формнішими, безобличнішими, засобом пригнітити, приборкати, підпорядкувати кожного індивіда, кожно­го мене. «Народ» ставав матеріялом для маніпуляцій, розумових під пером офіційних борзописців і поліцій-них у чорних воронах і ешельонах у Заполяр’я. Аб­страктним було поняття держави, а ще абстрактнішим стало поняття народу. Адже держава може втілитися в особу, правда, знекровлену, мітологізовану: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі»… Завжди стоїть? Ніколи не сідає, не лягає? Не хворіє, не вмирає? Як іконописний архангел з мечем? Міт, але втілений у людину, яку можна бачити на три­буні 1 травня й 7 листопада й не можна не бачити в кожній газеті, журналі, книзі…

А народ і такої здатности не має, хіба що ототож­ниться з державою, стане такою самою зореносною статуєю. А особливо трагічно, то це гасло народу пере­ймають і приймають і протирежимні особи й течії. Воно на прапорах усіх таборів, і тут може початися переродження противників у двійників, у perprtuum mobile тиранів і узурпаторів.

Так індивід зникає не тільки в практиці номенклятурної поліційної мільйонноокої і безокої держави/на­роду. Він деіндивідуалізується. Актом деіндивідуалізації було розкуркулення куркулів, умасовлення письменни­ків, мало не кожний державний акт був спрямований на вбивство особи. Про капіталізм Маяковський писав: «золотым микробом душу выел рубль». Багато правди в цьому. А тут душу виїла химера абстракції держава/народ, держава, що і дорівнює, і, звичайно ж, ніколи не дорівнює народові. Плян хлібозаготівель доводжувано до кожного двору. Плян промислової гігантоманії, здій­снюваної в божевіллі «соціялістичного» змагання, — до кожного робітника. Плян розчинення індивідуальности в абстракції держави/народу — до кожної людини. Як превентивно заарештовували людей, так превентивно вбивали в людині саму можливість зродження потягу до свободи й privacy, Так поставав пекельний рай зем­ний розкладених, спотворених, виїджених душ. Назо­вні це виявляється в мімікрії, забріханості, моя-хата-з-крайстві, після-мене-потопстві, чого-завгоднстві. Не знати, яка спадщина страшніша й загрозливіша — сплюндрована земля чи сплюндровані душі.

Ленін казав: соціялізм треба будувати не з абстрак­тною людиною, а з людьми, як їх витворив попередній суспільний лад. Як, з яким вождем, можна будувати те­пер який-небудь режим з людським обличчям, коли душу людини, уже перед соціялістичним експеримен­том скривджену й понівечену, тепер доведено до мо­ральної пустки, до цинізму ницости й ницости цинізму, коли — так виглядає — знищено не тільки віру в за­конність, свободу, privacy, а навіть самий ґрунт, на яко­му ця віра виростає? Чи Франків вічний революціо­нер — «дух, наука, думка, воля», чи «він живе, він ще не вмер»? Чи його тільки приспано? Чи в двадцятому столітті може ще ставатися чудо воскресіння, повстання з мертвих?

5. ЗАВТРА. ЧИ БУДЕ ЗАВТРА?

Демократія попри всі закладені в її істоті хиби базу­ється на індивіді, особі, мені. Це його, кожного я, влас­ні думки, почуття, вчинки, які визначають його пове­дінку, гуртують людей у групи однодумців, витворюють їхні конфлікти, штовхають на усвідомлення їхніх поді­бностей і розбіжностей, різноманітности й спільности. Її основа — не держава і не народ як даність, як щось замовлене й пляново здійснене, а держава й народ, які складаються — дуже недосконалим способом, але кращого людство не винайшло, — способом поєднання різноспрямованих сил і зусиль.

Як побудувати демократію з тоталітаризму серед мертвих душ? У Росії — і це її візантійська традиція — великі реформи завжди діялися через рубання голів, шибениці, страти й убивства. Так поводилися Іван Грозний, Петро І, Катерина II… Олександер І спробу­вав діяти без цього і відсахнувся. Його діло увінчала трагедія Сенатського майдану й шибениць за ним. Ре­форми Олександра II при всій їх нерішучості і емських поверненнях до деспотії завершило царевбивство. Якою ціною робилися великі реформи Леніна й Сталі­на, не треба нагадувати.

Чи те, що відбувається тепер — ця нерішуча, непо­слідовна, у шорах і з погано прихованим наміром за­тримати апарат і владу олігархії, — чи це все-таки спроба почати переходити до демократії демократич­ним шляхом, перебороти інерцію зла, облуди, страху й нищення людей і душ? Це був би перший випадок в історії імперії, перший вилам з її візантійської спадщи­ни. І якщо тут справді дається згори хоч би мінімальна демократія, — чи люди готові своїми спустошеними ду­шами її сприйняти і нею жити?

Візьмемо конкретний приклад з українізацією. Це була б третя. 1917 року відбувалася перша — у вибуху пристрасти, поза логікою і contra spem sperando. Її роз­громлено, розчавлено, знищено. Друга — другої поло­вини двадцятих років, централізовано-насильна, ґвал­товна, керована Скрипником і Компанією. Вона захли­налася у власних суперечностях — згадаймо процес СВУ, інсценізований щонайменше при участі того ж Скрипника або й під його проводом. І вона зазнала роз­грому. Тепер — спроба третьої. Вона почалася вимогою письменників запровадити її законодавчо, з центру чу­жої влади. Це не був демократичний виступ, радше це була спроба поставити апарат диктатури на службу до­брій ідеї. Вона, звичайно, не могла вдатися і не вдалася. Тоді зроблено другу спробу — йти демократичними пу­тями, шукати підтримку в серцях і розумах пересічного громадянина. Так запропонував діяти Іван Дзюба, так постала ідея Товариства рідної мови, потім і незалежно ідея Українського народнього руху. Це справді демокра­тичний шлях. Але поки що він зустрів тільки тяганину, зволікання й саботаж. Так у державному апараті, а може, так і в душі не однієї людини. Багато залежить від того, що скаже робітництво, поки що в цих справах мовчазний сфінкс. Державно-партійний апарат може спробувати протиставити Донбас Львову, інтеліген­ції — робітництво, нацькувати його на неї. Ми не зна­ємо, чи народній рух спроможеться стати всенароднім, з участю робітників. Так, отже, чи спроба демократич­ної українізації, третьої і інакшої від двох попередніх, може вдатися — це питання, відповідь на яке захована в майбутньому.

1968 року, коли Прага переживала нечуване підне­сення, там відбувався світовий з’їзд славістів. Один з учасників висловив своє захоплення чехами Білодідові, цьому втіленню брежнєвських чеснот. Той відповів (звісно, своєю «другою рідною» мовою):

— Ничего, пусть попрыгают. Долго не будут.

За кілька днів після закінчення з’їзду Прагою про­котився важкий і жахний гуркіт брежнєвських танків, Ян Палах спалив себе живцем.

Ми не знаємо, скільки Білодідів сидить у київському ЦК, але ми добре знаємо, що в апараті КҐБ на Володимирській не відбулося жадного скорочення штатів, не звільнено жадного працівника. А в Кремлі, в Москві взагалі? Усе це чигає на слушний момент.

В імперії в цілому є мільйони людей, що були ґвин­тиками попереднього механізму гнічення й нищення. Усі ті, що заарештовували, допитували, транспортува­ли, охороняли транспорти й в’язниці, садовили до кар­церу, знущалися, конфіскували й палили рукописи, розстрілювали. Карати їх означало б запровадити те­рор, гірший від єжово-брежнєвського. Подарувати, за­бути? Адже демократія не будується методами тоталі­таризму?

Маємо світлий приклад Еспанії. Тоталітаризм Франко був зліквідований без пролиття крови, меморіял Франко не був зметений з лиця землі, шибениці не будувалися на майданах міст, і кулемети не були на­ставлені на тих, хто виконував накази диктатора.

Так, але диктатуру Франко не порівняєш з диктату­рою Сталіна і його наступників, Еспанія не має візан­тійських традицій, і країна не має розмірів потворної імперії Сходу Европи, більшої від самої Европи, де ціна утримання імперії цього засягу волає до насильства й упослідження. Франкізм не вдерся в душу кожного, не знищив усіх своїх критиків і суперників, не простягся від Ельби до Курильських островів…

Так, отже, скільки шансів на сто — один? два? — має той демократичний шлях, що його — так слушно, так шляхетно, так героїчно пропонує Дзюба і його од­нодумці? В історії не виключені випадки, коли з іскри спалахує полум’я, два шанси перемагають дев’яносто вісім. Перші хоробрі інколи не падають у боротьбі, а здобувають перемогу. Але як часто це трапляється?

Непевність (кажучи м’яко) становища тих, хто сво­єю поведінкою голосує за демократію і вибирає для свого прагнення демократичний шлях, збільшується тим, що наставлення партійно-урядового апарату більш ніж непевне. На крок уперед він робить два назад. Принаймні так у Москві. На Україні апарат цей поки що не зробив ані кроку вперед. Ось кілька прикладів разючої недемократичности на шляхах до нібито демо­кратії.

Як належить до тисячолітніх візантійських традицій, діячі історії діляться на святих, посланців неба, і негід­них, знарядь пекла. Одні належать до неба, другі — безодні зла. Сталін і Брежнєв погані, Ленін і Горбачов добрі (Хрущов десь у чистилищі, ні в раю, ні в пеклі). Поганих не тільки можна критикувати й ганьбити, це треба робити, це вимагається. Добрих критикувати, а тим більше ганьбити не можна. Розподіл цей довіль­ний, це наказ, директива. Але це тим самим поновне щеплення цинізму. І той, хто сьогодні підносить Горба­чова, не може не ставити в глибині свідомости запи­тання до самого себе: а що я буду говорити про того ж таки Горбачова, коли його тим чи тим способом завтра не стане? Буду боронити його від нападів? Ледве чи так. Людина може навіть не здавати з цього справи розумово, але в глибині підсвідомости вона знає: того завтрішнього дня я зречуся Горбачова; коли треба буде, я знайду в нього всі сім смертних гріхів.

А трагікомедія урядових реабілітацій! Можна зрозу­міти, коли партійно-урядовий апарат робить їх, сказа­ти б, по партійноапаратній лінії. З цим можуть бути зв’язані проблеми пенсії для родини тощо, тощо. Але чи мусить це ширитися на, приміром, друк писань того чи того автора? На можливість згадувати його ім’я та його твори публічно? От, був в Америці поет Езра Павнд. Під час війни він був працівником радіо, що було знаряддям Муссоліні, він виступав проти Амери­ки. По війні його заарештовано, суджено й засуджено. Але нікому й на думку не спадало, що може бути за­боронено друкувати його твори, а вже, поготів, згаду­вати його ім’я. Сьогодні я бачив його портрет у Вашінґтоні в Національній портретній ґалерії. А от спробуй згадати Аркадія Любченка або надрукувати його твір на Україні? Дзуськи, навіть найсміливіший редактор не наважиться навіть подумати про таке. А він же був найближчим, кажучи радянською мовою, соратником Миколи Хвильового, нині ніби реабілітованого. Важко назвати таку поведінку й таку політику демократични­ми, мостом у демократію.

А взяти непорушний і недоторканий міт про безпо­мильність партії, хоч кожний знає, що це тільки міт. Яка може бути ціна тієї непомильности, коли, беручи навіть за правильне сучасне протиставлення добрих і лихих діячів і керівників партії, з сімдесяти років її па­нування тільки десять припали на перебування при кермі добрих Леніна й Горбачова, а шістдесят на зло­чинне провідництво злих дияволів і на мізерне нидіння під їхньою владою? Для цього простого підрахунку не треба дефіцитного комп’ютера, його може зробити на­віть дитина — і напевне робить. Але про це говорити не можна, — і все мовчить — від молдаванина до фіна. І це теж називається демократією чи принаймні шля­хом до неї. А в реабілітаціях, проголошуваних партійно-урядовим апаратом, і далі головним критерієм лишається відданість партії. Отієї самої партії, банкрутство якої таке явне, таке очевидне.

Ми не знаємо і сьогодні не можемо знати, чи це гальмування, ця боязкість тактичні, з огляду на склад­ність і майже надлюдську трудність процесу, чи так справді бачать світ проводирі перебудови і чи вони го­тові йти далі, набираючи більшої сміливости й розгону в міру успішности перших кроків, — а чи це тільки маневри, щоб за всяку ціну втриматися на поверхні й зберегти від остаточного розпаду розхитану будову, створену невдалими попередниками. Але безпреце­дентність походу в напрямі демократизації споруди візантійського спадку, кількість противників демократи­зації серед провідних кадрів імперської верхівки, а осо­бливо і найбільше міра виїдености людської душі (не заходячи тут у проблеми організації суспільства і еко­номіки, — питання, що цілком виходять поза межі ав­торової і так дуже недостатньої компетенції) — усе це змушує ставитися до можливосте демократизації імпе­рії з крайньою обережністю.

Подиву гідне в цих обставинах не те, що перспекти­ви тут далекі від світлих, а те, скільки все-таки людей одверто й прилюдно голоситься в лави прихильників демократизації — одиниці проти мільйонів байдужих, цинічних або й упрост розтлінних, — а все-таки голосяться, хоч не можуть не знати непевности завтрішнього дня. Кінець кінцем, усе залежить від індивідів. Може процес їхньої реперсоналізації, руху до цілісности ста­вати пошесним? Можуть чесність, мужність, віра в до­бро ширитися з швидкістю, з якою ширяться епідемії холери чи чуми? Може знелюднення людини, прищеплюване десятками років, бути перекреслене без ката­строфи? Може сама імперія знайти в собі силу на перекреслення своєї візантійської спадщини і на зречен­ня від своїх колоній, як Англія зреклася Індії, Голляндія — Індонезії і Франція де Голля — Альжіру?

Мало є підстав для такого оптимізму, ідеалізму й віри. Але ленінізм, — а його ще сповідає офіційно Радянський Союз, — учить, що революційна ситуація постає, коли вищі верстви не хочуть жити по-старому, а нижчі не можуть. Коли вірити цій формулі, імперія-спадкоємиця Візантійської перебуває сьогодні в револю­ційній ситуації. А нова революція, якби вона вибухну­ла, була б не меншого катастрофою, ніж Третя світова війна. Може, в цьому стані, півгодини до полуночі, ті, від кого це найбільше залежить, згадають Шевченкове «Схаменіться, будьте люди!»?

Але ж вони не читають Шевченка.

А поки що, — коли реукраїнізація України є частина її (і всього Союзу) переходу до демократії, то як не по­чути зойку одного з кореспондентів «Літературної України» (1989, ч. 6) про те, що нема на Україні (а отже, і в Союзі) ні однієї фабрики, яка виробляла б друкар­ські машинки з українським шрифтом. І спробуй тут українізувати Україну! А вже ж чи треба й казати, що нема ніде фабрики, що виробляла б передумови для демократизації «необьятной родины моей»!

Червень—липень 1989

Р. S. Авторові цієї статті вже не один десяток років, і написав він не один десяток статтів. Але напевне ні в одній з них нема стільки знаків запитання, як у цій. Легко здогадатися, чому це так. Читачі, що могли б пи­сати на ці теми без знаків запитання, — щасливі люди. Вони знають. А автор спроможний тільки ставити пи­тання й зважувати за і проти. Бідолашний! Навіть на мажорний тон і оптимістичні висновки не здобувся. А здавалося б, що це так просто й легко!

Published in Книжкова полиця

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: