Skip to content →

Оповідав їй історію

Він кожного ранку оповідав їй історію. Вона пила чай, їла бутерброд і слухала. Кожного ранку це була інша історія і кожного ранку він починав її наново. Сидів за столом навпроти, дивився на неї й вигадував. Їй подобалось. Він відчував натхнення. Обоє посміхалися.

Але одного ранку щось пішло не так. Він був не в гуморі, чи що. Сказав – Історія буде ввечері, я обіцяю. Добре? – Звичайно, – відповіла вона. Вдень вони працювали, а ввечері трапилося те, що й мало трапитися – він нічого не вигадав. Історії не було. Вони лягли спати, на ранок він був роздратований. Чому я маю вигадувати ці кляті історії, я що, казкар довбаний, – думав він про себе. Але нічого не сказав. І вона нічого не сказала.

Так минали дні. Не було історій, не було натхнення, не було посмішок. Зрештою, вони перестали жити разом. І взагалі бачитися. Він не витримав того, що не міг більше оповідати. Відчував провину за те, що відтоді не бачив її посмішки зранку. А їй насправді не треба було його історій. Її гнітило те, що між ними виростала прірва. Ну і, розумієте, важко посміхатися, коли ти наодинці зі знервованою людиною. Навіть якщо людина не чужа. Навіть якщо кохана. До того ж, можливо, просто її муза для нього згасла.

Вони могли б відверто про все це поговорити. Вона б сказала, що можна без історій. Він би сказав, що вона і без них – муза. Але ніхто б не повірив іншому.

Костянтин Левін, Facebook

Published in Проза

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: