Skip to content →

Бій скінчився

Дев’яності я споглядав, через не надто дорослий вік (а відтак, невелику включеність у процес), переважно як театральну виставу. З мінливим сюжетом і окремими бурхливими мізансценами. Якщо згадувати тепер – доволі дивними, але тоді сприйнятими як належне.

Коротше, одного літнього дня нашу гру в “квадрат” перервали раптові крики. Ми кинули м’яча (хоча ні, хтось мав його взяти, бо м’ячі були тоді на вагу золота) й пішли дивитися. Билися хлопець із дівчиною. Очевидно, що у них були якісь стосунки. Очевидно, що ці стосунки тепер переживали, як то кажуть, важкий період. Я тоді навіть не уявляв, що з дівчатами можна битися, думав, що від першого ж удару вони мали б розсипатися на анатомічний атлас, тому видовище було нове й з боку дослідницького – цікаве.

Подія відбувалася просто біля під’їзду, на тротуарі, біля запиленої “Лади” рожевого кольору. Пара гладіаторів опинилася в центрі величезного амфітеатру – вікна трьох шістнадцятиповерхівок і одної дев’ятиповерхівки, що утворювали собою прямокутник нашого двору, повернулися обличчям до них. Випадкові перехожі й постійні відвідувачі лавок біля під’їздів неквапно підійшли й утворили ріденьке півколо поважного діаметру, аби не заважати розборкам закоханих й не затуляти видовище глядачам з горішніх поверхів.

Їй було, на вигляд, років вісімнадцять. Йому – шістнадцять. Насправді, думаю, були однолітками. Билися завзято. Вона гасила йому руками по голові й ногами по ребрах. Він хапав її за патли й бив ногами в живіт. Вона була струнка, в сукні. Він – у шортах і витягнутій футболці, з породи тих підлітків, що потім розчинилися в мережі наркоманії, дрібної злочинності й міліцейських відділків. Обличчя в обох були червоні, дихали важко. Майже не матюкалися, більше скрикували від чергових стусанів. Це продовжувалося вже кілька хвилин. Жоден з них не виказував утоми і саме це, здається, викликало в обох відчай. Врешті, він почав плакати. Вона майстерно зробила йому підніжку й повалила на асфальт. Двічі копнула лежачого ногою, нахилилася, схопила за волосся й вдарила головою об бордюр. Натовп дивився заворожено. Усі мовчали.

Бій скінчився. Вона швидко поправила сукню й рішучими кроками (хоч і не за ідеально прямою траєкторією) рушила кудись в напрямку школи. Він підвівся, сів на бордюр і голосно заревів, витираючи рукою соплі з кров’ю. Хоча крові було не так багато, може й зовсім не було, а пам’ять пізніше домалювала.

Я тоді дивився на нього і думав, що він так плаче через ганьбу перед всім двором. Побитий тендітною дівчиною, втрата авторитету, всі ці штуки. Тепер я думаю, що плакав він насправді через розбите серце. Або через розбиту фізіономію.

Костянтин Левін, Facebook

Published in Проза

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: