Категорія: Проза

Колись давно жили собі двоє погоничів верблюдів. Водили каравани пустелею, цим заробляли собі на життя. Що два тижні вирушали вони у мандрівку. Одинадцять день ішли, три дні відпочивали і вирушали знов. Часто ввечері, піч час переходу, в годинку між спекою дня й холодом ночі вони сідали удвох біля маленького вогнища й розмовляли.

– Лише Аллах Всемогутній відає, як мені набридли ці верблюди, ця пустеля, ці нескінченні нудні переходи. Якби ж я тільки міг здійснити свою мрію – стати капітаном морського судна, що мчить хвилями, долаючи шлях від землі до землі крізь океани. Якби ж я тільки міг…

Коли я був малий, на Холодній Горі, навпроти церкви, стояв критий м’ясний ринок. Старий будинок, можливо дореволюційний, з височенною стелею. Не пам’ятаю там штучного освітлення, пам’ятаю величезні вікна під самим дахом. Здається, навіть з вітражами. Сонце пробивалося крізь них і м’яко освітлювало ряди з свининою і телятиною. Кожен звук відлунював від стіни навпроти й за півтори секунди повертався.

Попід стелею жили зграї голубів. Тулилися вгорі на дерев’яних балках. Злітаючи, потрапляли в промені сонця й утворювали химерні тіні. Тріпотіння крил і воркотання доповнювали звуковий фон. Знизу – людcькі голоси й рухи, вгорі – пташині. Ще, там влітку завжди було прохолодно, у будь-яку спеку. Принаймні так мені пригадується.

Дев’яності я споглядав, через не надто дорослий вік (а відтак, невелику включеність у процес), переважно як театральну виставу. З мінливим сюжетом і окремими бурхливими мізансценами. Якщо згадувати тепер – доволі дивними, але тоді сприйнятими як належне.

Коротше, одного літнього дня нашу гру в “квадрат” перервали раптові крики. Ми кинули м’яча (хоча ні, хтось мав його взяти, бо м’ячі були тоді на вагу золота) й пішли дивитися. Билися хлопець із дівчиною. Очевидно, що у них були якісь стосунки. Очевидно, що ці стосунки тепер переживали, як то кажуть, важкий період. Я тоді навіть не уявляв, що з дівчатами можна битися, думав, що від першого ж удару вони мали б розсипатися на анатомічний атлас, тому видовище було нове й з боку дослідницького – цікаве.

Він кожного ранку оповідав їй історію. Вона пила чай, їла бутерброд і слухала. Кожного ранку це була інша історія і кожного ранку він починав її наново. Сидів за столом навпроти, дивився на неї й вигадував. Їй подобалось. Він відчував натхнення. Обоє посміхалися.

Але одного ранку щось пішло не так. Він був не в гуморі, чи що. Сказав – Історія буде ввечері, я обіцяю. Добре? – Звичайно, – відповіла вона. Вдень вони працювали, а ввечері трапилося те, що й мало трапитися – він нічого не вигадав. Історії не було. Вони лягли спати, на ранок він був роздратований. Чому я маю вигадувати ці кляті історії, я що, казкар довбаний, – думав він про себе. Але нічого не сказав. І вона нічого не сказала.