Skip to content →

“Не волнуйтесь”

Пам’ятаю як вперше водив доньку до стоматолога виривати зуб. Молочний відмовлявся випадати, а треба було звільняти місце, бо поруч вже планував вилізти дорослий, вилізти не зовсім там де треба. Відстояли чергу в клініці й нарешті зайшли. А. вмостилася на місці пацієнта, я взяв табурет і сів навпроти. Щоб їй було мене видно, якщо не дуже задирати голову. І чутно.

Малá відразу почала нервувати, не довіряючи залізним штукам, якими незнайома, хоча й привітна тьотя вирішила поколупатись у неї в роті. Переляк швидко переростав у паніку. Я намагався врятувати ситуацію як міг. Упевненим голосом заспокоював, здається навіть щось жестикулював. Але з першого ж слова помітив, що лікар, замість разом зі мною заспокоювати пацієнтку, більше заспокоює мене.

“Не волнуйтесь”, характерний, ніби спиняючий, рух долонею. Шо за фігня, – думав я – я спокійний як двері. Знову щось казав і знову отримував своє “не волнуйтесь”. Почав вже злитися, але вчасно спинився.

Розумію тепер, що напевно сам сіяв паніку, ще й накручував нею дитину й лікаря. Іноді оточуючі відчувають наші справжні емоції краще за нас самих. Інтонації, лексика, жести.

Майже два роки революції та війни, незалежно від залученості в процес, внесли певні корективи в сприйняття реальності й сприйняття нами інших людей. Наче всі тепер сидимо на цьому табуреті й упевненим голосом весь час щось комусь доводимо. Тільки немає нікого, хто скаже “не волнуйтесь”. А відтак, продовжуємо накручувати себе далі.

Костянтин Левін, Facebook

Published in Повсякденність Проза

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: