Skip to content →

Перейти пустелю

перейти пустелю
фото – look.com.ua

90-ті роки постали з непевності, були непевністю і в напрямку тієї ж непевності рухалися. Cтановлення сучасної пострадянської нації залежало від успіху або неуспіху української держави. В пострадянській амбівалентній самосвідомості існувала безліч варіантів, і кожен новий порух крил метелика проектував абсолютно інакшу візію майбутнього країни і її мешканців. Якщо Україна була успішною, бути українцем ставало модно, якщо ішла смуга невдач, то українська ідентичність відходила на периферію. В цілому ж, українцем можна було бути завжди, поєднуючи це з анекдотами про “американця, німця і русского”, завжди ототожнюючи себе з останнім, водночас жалкуючи за часами, коли всі ми жили разом, була стабільність і заводи працювали.

Нинішні дорослі проходили з молодою країною всі шляхи дозрівання – перші вибори, перше олімпійське золото, перші корупційні скандали, перші незалежні медіа, перші силові зіткнення громадянського суспільства з правоохоронними органами, перше все. Постійний рух, боротьба, поразки, стагнація, кризи, і невідоме майбутнє. Часто здається, що так мало було зроблено, так недалеко проїхав по колії локомотив.

Але сучасні діти виростають за інших умов. Поки дорослі продовжують вважати все навколо непевним, бляклим і крихким, їхні нащадки натомість виростають у країні, яка вже є набагато старшою за них самих. Перші вибори, перше золото олімпіади, перша революція і перша перемога на Євробаченні – просто факти історії, які вони можуть відкривати для себе, а можуть про них і не знати взагалі. Бо це – давноминуле. Вони рідко порівнюють сучасну Українську державу з періодом визвольних змагань 1917-1921 рр. Вони вже живуть у країні, в якій відсутнє екзистенціальне питання – існує вона чи ні, і як довго ця непевність триватиме. Бо вона існувала десятиліття до їх народження. У ній вже стільки всього відбулося, що це встигло стати нудною історією, яка нинішніх дітей вже не аж так цікавить, бо вони мають своє теперішнє і майбутнє. Чи має Україна право на існування? “Право на існування”? Вона існувала задовго до народження, існує зараз, які ще можуть бути варіанти окрім як існувати – завжди.

Ця значуща різниця у світосприйнятті поки що мало збагненна для поколінь, які нині активні в економічному, соціальному, культурному житті країни. Вона автоматично переносить фокус з виборювання і здобування на перетворення і зміни. Точніше, остаточно перенесе його, коли вони виростуть і заступатимуть старших. Не буде сенсу щодня виборювати те, що завжди було і є. Це стане загальним консенсусом, спільним повітрям.

Можна вкотре повторити, що ми не мали ніколи раніше такого досвіду, взагалі ніколи, тому поки що важко його вповні осягнути. Адже весь топос української історії – боротьба за буття, але ніколи не просто існування. Так, всі соціологічні опитували свідчили, що кожне нове покоління лояльніше до української держави. Школярі 90-х були більшими українцями за школярів 80-х, школярі 2010-х – українці майже поголовно. Але ми дивилися на це радше як на аргумент на користь, а не як на нову реальність.

З усіма своїми митарствами, невпевненістю і відчаєм ми, непомітно для себе, таки створили майбутнє. Не світле й безмежно радісне, але з множинністю варіантів і перспектив. Не для себе, як того хотіли, але для нащадків. Ми ще й досі тут, у пустелі, але незримий Мойсей продовжує вести нас вірним шляхом.

 

PS: Можна (і хотілося б) поставити тут крапку, якби не війна. Бо тим важчою є рана, завдана російською окупацією і військовою агресією. Чотири роки різної, часто абсолютно відмінної історії і різного досвіду. Десятки тисяч молодих людей не матимуть пам’яті про безперервність України в часі. Не тільки людські й матеріальні жертви, але й спогади про те, що України може тут і не бути – страшний наслідок затяжного конфлікту. Навіть якщо вже завтра відновиться контроль над усією територією, молоді люди з окупації залишаться набагато вразливішими і податливішими до маніпуляцій щодо непевності української держави. Росія зробила все, аби виштовхнути їх з безперервності, змусити ментально проходити весь шлях становлення держави ніби наново, намагаючись нівелювати й заперечити попередній досвід незалежності.

Це ті виклики і та реальність, з якою доведеться мати справу. Оптимізму додає лише те, що час досі працює на користь для більшості населення, а значить збільшує наші сили і зміцнює впевненість, які зрештою допоможуть перейти пустелю абсолютно всім.

 

Костянтин Левін

Published in Історична пам'ять/політика

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Security Code: