Карл-Маркус Ґаус. Собакоїди та інші люди / Перекл. з нім. Люба-Параскевія Стринадюк. — Львів: Човен, 2017. — 120 с.
“Головна ознака гетто — не бідність, не насильство, не безробіття, не занепад. Ключове в гетто — його невидимість.”
Саме цей лейтмотив пронизує книгу художнього репортажу австрійського репортера Карла-Маркуса Ґауса, що описує компактні поселення ромів у східній Словаччині. Книгу написано 2004-го року, країна ще не в складі Європейського Союзу, єврочиновники хвилюються щоб роми не мігрували на Захід після зникнення кордону, але це все додає не аж так багато нюансів.
“Воно є десь поблизу, однак його не помічають. У Кошице я майже не зустрічав містян, які хоч разу бували в Луніку ІХ. У цілому регіоні лише одиниці — байдуже, якого походження, угорського, німецького, русинського, польського чи словацького, — мали бодай одного знайомого рома. Від центру міста до Луніка ІХ, де є кінцева зупинка рейсового автобуса, можна дістатися за десять хвилин їзди. Однак там ніколи й ніхто не сідав і не виходив з автобуса — крім жителів гетто чи соціальних працівників.”
Книжка майже не містить історій конкретних людей, більше замальовок побуту, взаємин, короткі уривки біографій (інколи — персональних, інколи — цілих етнічних груп). Автор описує ромські поселення в Кошице і Свінья (Svinia), а також відвідує Прешов, який одвіку був містом різних народів, і досі лишається містом різних — хоча тепер інших — народів.
Одним з головних об’єктів репортажу Ґауса є архітектура, щоправда не в мистецькому значенні. Місцерозташування ромських гетто відносно словацьких поселень, історія їх будівництва і заселення, зовнішній вигляд будинків, їх руйнування і відбудова під час стихійних лих — ось що постає перед читачем.
“Одного дня в похмурій і облупленій частині старого міста з’явились автобуси з поліціантами-спецпризначенцями. Мешканців виводили з будинків і без церемоній, не зважаючи на плачі й голосіння, відправляли в Лунік ІХ, за три кілометри звідти. … Щоб у реставрованому центрі, де невдовзі відбуватимуться наукові конгреси й розмістять свої представництва міжнародні концерни, більше не муляв око жоден із тих підозрілих силуетів.”
А всередині та на подвір’ї цих будинків відбувається, власне, життя, в усій його багатоманітній складності. Окрім сегрегації зовнішньої існує також чіткий кастовий поділ всередині громади — на ромів, циганів і деґезі, з яких безпосередньо “людьми” вважаються тільки перші. Обструкції піддаються ті члени громади, які закінчили виші й влаштувалися на роботу, бо на них вішається тавро зрадників. Також існує прошарок людей, які взяли в борг у тутешніх лихварів під великі відсоткі (словацькі банки не кредитують ромів) і тепер живуть в становищі напіврабів, яких відправляють до західних країн жебрати для повернення кредиту.
Не обійшлося і без опису далекого минулого, яке передувало такому становищу. Позбавлені традиційної роботи (ковалі, підсобні робочі тощо), вони свого часу також залишилися без житла. Після 46-го року, врятовані з концентраційних таборів, роми повернулися на порожнє місце — їхнє майно розграбували і знищили, а будинки зрівняли з землею. Взамін запропонували жити в підсобних приміщеннях і сараях.
Тепер роми мають де жити, але живуть окремо від решти людей. Їхні діти мусять ходити до школи, але там вони не тільки навчаються в окремих класах, але й їдять в окремих столових, з меншою кількістю столових приборів.
Загалом, “Собакоїди та інші люди” — спроба зазирнути за невидимі кордони цих сучасних гетто і показати тамтешніх мешканців. Елементарно зробити їх видимими, нехай і з усіма їхніми не дуже приємними подробицями. Адже “ромська” тема буває гарна на папері, але складніша в реальному житті, і автор, недвозначно висловлюючи свою позицію щодо підтримки і поваги до Іншого, не ховається від цих нюансів за рафінованими образами. Навіть більше — репортаж переповнений фізіологічними відчуттями: смородом, брудом, багнюкою. Алкоголем та запахом клею. Не ворожими, але дезорієнтованими у просторі й часі людьми, для яких позавчорашні й торішні події були однаково віддаленими, і вони не могли сказати, коли саме сталося щось важливе, котрого року хтось народився, одружився, помер.
Адже побачити вади часто є важливішим ніж не бачити людини взагалі. Можна прийняти існування поруч будь-кого, натомість змиритися не можна тільки з невідомим і невидимим злом.
“Мартіна знала поіменно кожного із 657 жителів нетрів. Коли ми разом прийшли в поселення, люди почали звідусіль сходитися до нас, наче все могло відбутися правильно лиш тоді, коли Мартіна до кожного звернеться на ім’я. Більше ніде мені не траплялося, щоб для людей так важило, аби їх знали і називали на імена; кожне тут вимагало найдавнішого й так часто нехтуваного людського права не бути безіменним порядковим номером, а постати перед Господом на небі й людьми на землі під власним іменем, — кожне з тих, хто зазвичай не мали змоги чогось вимагати й бути почутими.”
Костянтин Левін, Litteralis.com
Comments