Skip to content →

Зенонас Норкус. Непроголошена імперія

Зенонас Норкус. Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперійЗенонас Норкус. Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. / Пер. з лит. П. Білинський. Український науковий інститут Гарвардського університету; Інститут Критики. ‒ К.: Критика, 2016. ‒ 440 с.

Соціолог Зенонас Норкус піднімає цілком історичне питання про можливість прочитання ВКЛ як імперії. Тема надзвичайно цікава не тільки для розуміння минулого Литви, але, безумовно, також і для білоруської та української історії. Відразу скажу, що спроба Зенонаса виглядає вкрай невдалою.

В першому розділі автор розглядає історію виникнення ідеї імперії, зміни її міжнародного значення й правового статусу імператора, нагадує приклади самопроголошених імператорів в різних частинах Європи (Англія, Іспанія тощо). Зенонас наголошує на тому, що від І століття н.е. до Вестфальського миру 1648 р. імперія як символ мала позитивне значення, поступившись принципу рівного суверенітету всіх християнських держав, і відродившись знов у ХІХ столітті як наслідок завоювань Наполеона. Автор наголошує на тому, що нині відбувається переосмислення ролі імперії у світовій історії, слово перестало мати однозначно негативне забарвлення (як приклад наводиться мирне співжиття різних націй в Австро-Угорській імперії Габсбургів до Першої світової війни).

Далі Зенонас Норкус розмірковує про предмет власного дослідження. Наводячи приклади проголошених, але ніким не визнаних імперій (Гаїті), а також усіма визнаних, але не проголошених (Радянський Союз), він ставить питання – чи обов’язково ВКЛ мала бути проголошеною та визнаною імперією, щоб нею де-факто бути. Автор також торкається делікатного питання – чи можна називати імперією ВКЛ, не називаючи так польсько-литовську державу та пізніше Річ Посполиту? Адже в такому випадку ми називаємо імперією частину, не називаючи пізнішого цілого. Забігаючи наперед, скажу що Зенонас це питання опускає, але при цьому ставить хронологічні межі існування литовської держави від 1250 до 1795 р. [с. 296].

На превеликий жаль, автор не задовольняється цілком адекватним формулюванням власної теми дослідження, і присвячує цілий підрозділ (2.1.) методологічним виправданням, пірнаючи в неймовірні нетрі. Натомість він починає на всі боки доводити банальне твердження про мінливість в часі і неоднозначність використовуваних в гуманітарних науках термінів, ніби виправдовуючи власну проблематику. В цьому місці складається враження, що в обраній темі він насправді і сам не дуже впевнений.

Підрозділ “Кліометрія імперій” присвячено долученню до дослідження теорії американсько-естонського політолога Рейна Тааґапери, який розробляв кількісні моделі існування імперій. Не можна заперечувати кількісних підходів як таких, я і сам люблю цифри й графіки, але використання формул для важко вловимих і мінливих у часі історичних категорій (не кажучи вже про їх умовність), видається абсолютно зайвим. Навіщо кліометрія взагалі в цьому дослідженні? Автор ніяк не обґрунтовує її використання.

В наступних розділах Зенонас аналізує поняття імперії з точки зору теорії міжнародних відносин та порівняльної політології. Нарешті, він дає визначення імперії, на яке спиратиметься в наступних розділах: “це (А) суверенна політія, яка (В) своєю величиною помітно випереджає інші політії того самого реґіону та тієї самої епохи і наділена будь-якими трьома ознаками із нижче поданого списку:

(C) здійснює широку територіальну експансію;

(D) є гегемоном у міжполітійній системі або прагне їм бути;

(E) є етнічно та культурно неоднорідною і має політично панівну етнокультурну меншину;

(F) її територія поділяється на панівну метрополію та підкорену їй периферію.”

І вже на початку наступного розділу автор називає неважливим одне з головних питань, яке неодмінно поставить читач – на яких підставах автор розглядає час союзницької литовсько-польської держави як продовження періоду імперії ВКЛ? “Для завдань нашої книжки правові деталі політичного зв’язку ВКЛ та Польського королівства неважливі, адже навіть ті історики, які стверджують, що ВКЛ із правового погляду було леном Польської корони, не заперечують реальної чи фактичної суверенности ВКЛ у часи Вітовта та його наступників” [с. 189]. Навіщо було розглядати в попередньому розділі питання імперії з точки зору теорії права, якщо в наступному розділі теорія права вже є абсолютно неважливою (“Хоч би що зафіксовано в унійних угодах, що їх поновно укладали Литва та Польща, правляча еліта ВКЛ здійснювала самостійну зовнішню та внутрішню політику” [с. 189])?

Після цього текст нарешті починає набирати чіткіших обрисів. Автор подає інтерпретацію литовським завоюванням руських князівств: руські князівства, після кривавого протистояння між собою а потім татаро-монгольського завоювання, більш-менш радо міняли сюзеренітет з Золотої Орди на Литву, причому ті князівства, які знаходилися ближче до степу (і відтак часто потрапляли під татарські людоловські набіги за ясиром) чинили литовським князям найменше опору. Саме цим пояснюється відносно швидке просування ВКЛ до Чорного моря. В цьому процесі головним суперником литовських князів була гілка Рюриковичів з Московського князівства, які на той момент без винятків призначалися ханом Великими князями Володимирськими.

Зенонас в подробицях описує увесь процес розширення литовської держави у ХIV-XV століттях, ставить питання про характер відносин великого князя литовського й підкорених земель, а також з правителями сусідніх політій того часу. Далі автор наводить аргументи на користь того, що імперія була саме литовською, що панівний литовський етнос не розчинявся в “слов’янському морі” залежних від литовського князя земель.

В кількох наступних підрозділах Зенонас Норкус продовжує доводити, що статус імперії можна застосовувати до ВКЛ, порівнюючи її з іншими імперіями та їх типами: британським, який здійснює владу за посередництвом намісників, чи московським, який передбачає пряме централізоване керування. ВКЛ автор відносить до першого типу. Що ж до наявності імперської ідеї, то “ВКЛ імперську ідею мало, але це була імперська ідея вторинного рівня, притаманна тому типові імперій, який Барфілд називає “імперіями-хижаками”. Вони утворюються на порубіжжі підупалих імперій або на периферії, коли підданці, клієнти чи союзники-сателіти приреченої імперії підкоряють собі частину її території (також і колишню метропольну область). ВКЛ було імперією-хижаком, який прагнув оволодіти Київською Руссю – залишком давньої імперії Рюриковичів. Такою була імперська ідея Ольґерда. Вітовт її розширив до оволодіння спадщиною всієї Золотої Орди. Ані першої, ані другої ідеї Ґедиміновичам утілити в життя не вдалося. Вдалося це зробити володарям Москви, але це вже інша історія.” [с. 278]

У підрозділі “Про дати народження та смерти Литовської імперії” Зенонас повертається до теоретичних риштувань Тааґапери, втім використовує їх з такою кількістю застережень, що мимоволі складається враження, що автор так і не зміг підлаштувати всю цю кліометрію під свої доводи і тепер не знає, що з нею робити.

Далі Зенонас ставить питання про виникнення Литовської держави в ході її імперіалістичних завоювань, ступаючи на поле ще одного складного терміну – що таке “держава” у XIII-XIV століттях, її види, ознаки, і як це все допасувати до литовської історії. І все це не так в теоретичному полі, як в нюансах на кшталт коли які землі підкорив який князь і що це мало би означати.

Наприкінці на читача чекає цілий підрозділ, який черпає з жанру якбитології, описуючи можливі сценарії становлення Східної Європи (передусім – Росії), якби доля ВКЛ склалася трішки інакше. Зенонас перераховує ті події, які, на його думку стали ключовими в тому, що ВКЛ врешті програла боротьбу за руські землі Московії. “Прочитавши два останні абзаци, рідко який (а надто російський) читач не виснує, що автор книжки – запеклий, а може, навіть паталогічний русофоб” [с. 356]. Втім, тут таки виправдовується, говорячи що крах імперської ідеї ВКЛ спричинив і до краху імперської ідеї Московії: “До сьогодні дорога для багатьох росіян ідея повної єдности всіх східних слов’ян могла бути втілена лише в тому разі, якби Ольґердові та Вітовтові вдалося б здійснити програму підкорення своїй владі всіх земель колишньої Київської Русі. У такому разі в сучасній Східній Европі не було би трьох східнослов’янських народів та їхніх держав. Був би один велетенський руський народ, який жив би в одній державі” [с. 356]. Виправдовувати власне упередження якбитологією – так собі аргументація.

Підсумовуючи, загалом книга складає прикре враження. Попри велику кількість піднятих питань, різну оптику (від загальнотеоретичної до прискіпливого вдивляння в численні конкретні історичні епізоди), залучення аргументів з різних царин знання, а може саме через цю мішанину, текст сприймається як упереджене розбалансоване нагромадження думок і фактів, які навряд чи здатні стати серйозним цілісним аргументом для погляду на ВКЛ як на імперію.

Костянтин Левін, Litteralis.com

Published in Книжкова полиця