Яким може бути план “в довгу”
Поточна збройна боротьба з Росією – першочергова і необхідна, але вона не є для нас розв’язанням російської проблеми, стратегічним задумом, планом “в довгу”, який поступово реалізується. Під “російською проблемою” я маю на увазі подальше існування поруч з вкрай ворожою для нас країною, яка значно переважає нас в кількості людських і матеріальних ресурсів. Збройна відсіч 2022-2026 рр. – це вимушений наслідок повномасштабного військового вторгнення і багаторічної війни на виснаження, першочергова мета якого для нас – вижити як держава і нація.
В перші два роки війни часто озвучалося бажання виснажити противника на полі бою до того стану, коли всередині Росії почнуться незворотні процеси, які призведуть до швидкого розпаду РФ чи, принаймні, до громадянської війни всередині країни. Але чим далі, тим ставало зрозуміліше, що це було більше приємне самонавіювання, аніж реальна стратегія з планом, який реалізується. Війна продовжується на нашій території, з руйнуванням української інфраструктури і додатковими втратами серед цивільного населення. Російська армія продовжує наступальні дії, має надійних союзників, очевидних причин для дезінтеграції ворожої нам країни найближчим часом не видно.
Станом на кінець 2026 року, навпаки, загальне переконання щодо майбутнього російсько-українського протистояння сходиться на тому, що навіть у випадку заморозки конфлікту (чи навіть більше – за якихось надзвичайно сприятливих для нас обставин повернення Україні частини захоплених територій), Росія, незалежно від того, хто нею керуватиме, Путін чи його наступники, не відмовиться від своїх претензій на Україну, і поновлення воєнних дій буде лише питанням часу, що, в свою чергу, продовжить негативно впливати на морально-психологічний стан населення і сприятиме подальшому відтоку людей до країн ЄС, Північної Америки тощо. І це переконання виглядає набагато більш наближеним до реальності.
Тож, якою може бути наша стратегія для перемоги “в довгу” для вирішення російської проблеми стратегічно?
По-перше, нічого з написаного нижче не відміняє, не заміщає, не скасовує військової боротьби, що є першочерговим завданням військово-політичного керівництва держави, яке мусить продовжувати докладати всіх зусиль для перемоги на полі бою. Ці роздуми стосуються зовсім інших методів, які не відволікатимуть ресурси ані від збройних сил, ані від активної допомоги їм громадянським суспільством, що є абсолютним пріоритетом нашої боротьби на даному етапі протистояння.
По-друге, коли йдеться про стратегічну перемогу, то мова йде про створення ситуації, яка за своєю логікою зможе забезпечити не так відсіч поточній агресії в її активній фазі, як встановлення довготривалого миру між двома країнами в довгій перспективі. А для цього необхідно усунути першопричину, той фактор, який змушує Росію діяти саме таким чином зараз, і штовхатиме її в майбутньому продовжувати агресію щодо нашої країни у вигляді чергового військового вторгнення та гібридних засобів впливу.
Якою ж є першопричина? На моє глибоке переконання, нею є поточна російська ідентичність, яку ми класифікуємо як “імперську”. Тут неможливо вичерпно описати, що мається на увазі під імперською ідентичністю, на цю тему написано велику кількість різноманітної літератури, але ми всі інтуїтивно розуміємо, про що йдеться. Це відчуття зверхності щодо сусідніх народів, які довгий час знаходилися в складі Російської імперії та СРСР, і яке (відчуття) набрало агресивної форми через посилення ресентименту, викликаного тим, що ці народи зараз мають власні незалежні держави, які, попри тісні економічні і культурні зв’язки з Росією (викликані географічною близькістю, потребою в російських природних ресурсах та фактичному функціонуванню lingua franca – російської мови), воліють мати власну внутрішню і зовнішню політику, незалежну від впливу російського уряду. Для росіян після 1991 року відбувся не остаточний розпад імперської держави, а тимчасове її переформатування з обов’язковим виключним впливом в межах СНГ (колишніх кордонів Радянського Союзу). Термін “бліжнєє зарубеж’є” означав для росіян не так географію, як особливі стосунки між центром і периферією, тимчасово від’єднаною умовними державними кордонами.
Що ж може протистояти імперській ідентичності? Загальносвітова відповідь одна – ідентичність національна. Те, чого росіяни (та частина з них, яка насамперед ідентифікує себе як русскіє) не створили ані в часи Російської імперії, ані в часи Радянського Союзу (відома ситуація, коли з усіх великих національних груп тільки русскіє де факто не мали власної партійної організації, суміщаючи багато функцій “російської соціалістичної республіки” з загальносоюзними).
Впродовж останніх років ми всі бачили спроби частини російського суспільства створити, чи, радше, маніфестувати “опозиційну демократичну ідентичність”, альтернативну ідентичності “путінської росії”, але щоразу переконувалися, що вона в основі своїй ідентична загальноросійський імперській, залишається (з поверховими змінами) такою самою і в підсумку є черговим рухом на ситуативну необхідність заміни авторитарного режиму більш ліберальним і демократичним. В російській історії ця суто внутрішньоросійська боротьба між більш авторитарними прихильниками автономності і більш ліберальними прихильниками зближення з Заходом має довгу історію довжиною в сотні років, і не дає нам жодного розв’язання для нашого стратегічного питання, адже за кожним періодом “пом’якшення” і лібералізації обов’язково приходить черговий більш авторитарний період. Цей “маятник” не допомагає вирішити питання російсько-українського протистояння, а лише відтерміновує його чергову “гарячу” фазу.
Тож, не протистояння “авторитарний – ліберальний”, а протистояння “імперський – національний” єдине може змінити хід подій, перемкнувши увагу населення РФ з питання “наскільки авторитарним чи ліберальним має бути уряд” на питання становлення російської нації, стосунків між русскіми та представниками інших національностей всередині самої Російської Федерації (адже їх кількісне співвідношення наразі робить вирішення цих питань досяжним, в той час як українців росіянам в їх національному проєкті просто не вдасться “перетравити”), їхнім добробутом, культурою, перспективами на короткострокове і довгострокове майбутнє. Нашими союзниками можуть бути не ті, хто говорить про “долю Росії”, а лише ті, хто говорить про долю російської нації.
Що ж для цього потрібно? Загальносвітова відповідь тут також одна – потрібно дати рішучу відсіч на полі бою (адже імперія майже ніколи не полишає колонію не поборовшись за неї і не програвши в цій боротьбі), а також робити все для становлення модерної російської нації – шукати і підтримувати сили, які прагнуть цього в самій Росії та в еміграції, шукати агентів впливу для поширення нових ідей, допомагати буквально вигадувати їм їхню нову країну.
Зокрема потрібна історія. Не як історична наука чи історична політика (поки що), а насамперед як історія, яку оповідають. Оповідь, почувши яку одного разу, захочеться переповісти, поділитися з іншими, щиро повірити в неї і стати її частиною. Історію життя народу, що в бурхливому вирі сторіч, безлічі досягнень і невдач, стремлінь і розчарувань, в процесі свого безупинного розвитку нарешті перетворюється на історію нації.
Тут немає відповіді на питання, який саме проєкт потрібно створити чи підтримувати. Це може бути як етнічно-національний “русскій” проєкт з одним домінуючим етносом всередині РФ, так і громадянсько-національний “російський” проєкт з єдиною російською політичною нацією, яка складається з численних етносів всередині існуючих кордонів РФ. Ми не знаємо, який для них буде кращим, не можемо стовідсотково передбачити, який був би зручніший для нас, а головне – який зможе фактично реалізуватися в самій Росії. Можливо, можна підтримувати будь-які національні російські проєкти одночасно, навіть несумісні і взаємовиключні, нехай змагаються між собою, головне щоб їх чули, про них думали і говорили.
Чому росіяни не можуть самі написати такої історії, чому не можна просто почекати? По-перше, ми більше за них самих зацікавлені в прискоренні процесу, вирішення “російського питання” є для нас питанням виживання не метафорично, а фізично, буквально. По-друге, затиснуті в поточній парадигмі мислення, вирісши в цілковито імперській культурі, вони виявляють, м’яко кажучи, дуже мало здатності мислити за межами цієї імперської парадигми.
Можна, звісно, відкинути всю цю ідею просто як черговий невчасний спосіб олюднити вкрай жорстокого і беспринципного ворога, але всі, хто не хоче продовжувати жити в цьому протистоянні впродовж усього свого життя і життя власних нащадків, мусять так чи інакше шукати шляхи встановлення довгого миру. Історія останніх 30 років вже дуже чітко показала, що без нашої участі вони нас в спокої не залишать.
Костянтин Левін, litteralis.com,
березень 2025 – жовтень 2026