Категорія: Історична пам’ять/політика

90-ті роки постали з непевності, були непевністю і в напрямку тієї ж непевності рухалися. Cтановлення сучасної пострадянської нації залежало від успіху або неуспіху української держави. В пострадянській амбівалентній самосвідомості існувала безліч варіантів, і кожен новий порух крил метелика проектував абсолютно інакшу візію майбутнього країни і її мешканців. Якщо Україна була успішною, бути українцем ставало модно, якщо ішла смуга невдач, то українська ідентичність відходила на периферію. В цілому ж, українцем можна було бути завжди, поєднуючи це з анекдотами про “американця, німця і русского”, завжди ототожнюючи себе з останнім, водночас жалкуючи за часами, коли всі ми жили разом, була стабільність і заводи працювали.

Радикалізація суспільства неминуче відображається в лексиці. Після революції та з початком війни у 2014-му році публічна мова українців доповнилася образом Великої французької революції, а саме – “вішання на ліхтарях”. Цей вислів зустрічався в українських медіях і раніше, але зазвичай в якості дії, якої робити не слід. Помітна зміна відбувається з початком війни. Порівняйте:

Важливі пункти для програмного документу про нашу державну політику пам’яті, а ви прочитайте і запам’ятайте.

Тож:

1) Українці, серед інших народів, в лавах радянської армії брали участь в окупації Польщі 39-го року, були причетними до злочинів радянської системи проти польського народу в роки війни, а також були серед тих, хто тримав Польщу під радянською окупацією у повоєнні роки. Повстанський рух на Західній Україні під час Другої Світової був причетний до вбивства мирного польського населення. Ми просимо вибачення у польського народу і хочемо сказати, що ми добре пам’ятаємо і будемо надалі пам’ятати ці жахливі факти для того, аби ця прикра сторінка нашої історії ніколи не повторилися. Сподіваємося тепер і завжди в майбутньому на мирну співпрацю заради добра й процвітання наших народів.