Стаття Сем’юела Гантинґтона «Зіткнення цивілізацій?» з’явилася влітку 1993-го року в журналі «Foreign Affairs», де негайно привернула до себе несподівано багато уваги й викликала бурхливу реакцію. Оскільки метою статті було запропонувати американцям оригінальну візію «нової фази» у міжнародній політиці по завершенню холодної війни, аргументи Гантинґтона здавалися непоборно поважними, чіткими, навіть пророчими. Він абсолютно точно орієнтувався на своїх суперників на ниві політології, на таких теоретиків, як Френсис Фукуяма з його ідеями «кінця історії», та на легіони святкуючих наступ глобалізації, трайбалізму та розчинення держави. Але вони, як він припускав, зрозуміли цей новий період лише частково. Він збирався виголосити «найважливіший, насправді центральний аспект» того, «якою буде світова політика в наступні роки». Він без вагань наголошував:
One CommentLitteralis Posts
Цьогоріч харківський книжковий ярмарок не приніс несподіванок. Все рухається наміченим маршрутом, і якщо минулого року я писав, що натовп відвідувачів спостерігався лише у перший день триденного ярмарку, то у цьому році відвідувачів стало ще менше
(це все, звісно, суб’єктивні враження, адже я не сидів там усі три дні з ранку до вечора). Починаючи з 2009-го року ярмарок втратив статус події, і тепер, у разі потреби створити адекватну картинку для телекамер, доведеться в адміністративному порядку завозити туди школярів, студентів та численних працівників бюджетних сфер.
У 201-му номері International Journal of the Sociology of Language (перший номер за 2010-й рік) розміщено статтю Марґрет Б. Совік (Margrethe B Søvik) “Language practices and the language situation in Kharkiv: examining the concept of legitimate language in relation to identification and utility”, яка базується на опитуваннях 2004-го року і, схоже, є стислим викладом її монографії “Support, resistance and pragmatism: An examination of motivation in language policy in Kharkiv, Ukraine” (Stockholm, 2007).
У статті критикується твердження, ніби мова є визначальним фактором ідентифікації, і твердження, ніби цих ідентифікацій у Харкові є тільки дві (відповідно — або російська, або українська). Втім, навряд чи можна когось в Україні здивувати критикою такої спрощеної картини. Загалом же стаття присвячена виявленню різниці між мововжитком з одного боку, і статусом, престижем і очікуваннями харків’ян щодо різних мов з іншого, бо, зрештою, “whereas identifying with a particular group through a certain language is one thing, language practices are another matter.” [p. 7]
Сергей Екельчик. История Украины. Становление современной нации. — К.: “К.И.С.”, 2010. — 400 с.
Вже сама назва книжки (в оригіналі – “Ukraine: Birth of a Modern Nation”. Oxford University Press, 2007) каже про те, що дана робота є спробою представити історію України як історію нації, що сформувалася переважно у ХХ столітті. Весь попередній історичний шлях подано максимально стисло [c. 30 – 51], і безпосереднім вступом може вважатися скоріше глава про ХІХ століття [c. 53 – 80]. Це є однією з головних відмінностей між книжкою Єкельчика та найбільш популярною в сучасній Україні модерною історією – “Нарисами історії України” Ярослава Грицака, що набагато більше уваги приділяє дев’ятнадцятому століттю.
Попри те, що метою книжки, вочевидь, є подати візію відмінну від пануючої, хотілося б сказати про те, що пов’язує “Историю Украины” з традиційною українською історіографією. Це рідкісна видана на Заході робота, основну джерельну базу якої складають статті та монографії українських авторів. Книжка з’явилася 2007-го року, але основну частину написано набагато раніше. У передмові Автор пише, що перший етап роботи завершено було наприкінці дев’яностих, і час від часу він повертався до роботи у двотисячних. Примітки свідчать про те, що основа книжки – велика кількість наукових статей та монографій, виданих в Україні у дев’яностих роках, геть до книжки Володимира Литвина (“Політична арена України: дійові особи та виконавці. Київ, 1994 р.”). У хронологічно раніше виданій монографії “Імперія пам’яті” (2004-го року англійською і 2008-го року українською) Автор майже не заглядає до праць українських колег, тож, робимо припущення, хронології написання і видання не збігаються. Це, до речі, одна з причин, чому праця Єкельчика повною мірою не може вважатися ані “свіжою”, ані віддаленою від згаданої книжки Грицака на 11 років.
Leave a CommentСергій Єкельчик. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. — К.: Критика, 2008. — 304 с.
Книжка, яка не лишилася непоміченою в Україні (1, 2, 3, 4, 5, 6), розповідає про формування й еволюцію державної політики пам’яті в часи правління Й. Сталіна. Побудована в першу чергу на архівних джерелах, монографія дає широку картину різних практик, за допомогою яких ця політика мала утвердитися серед населення республіки – підручники, історичні монографії, кіно, література, театр тощо.
Можна виділити три основні етапи в еволюції державної політики пам’яті. На першому етапі, в тридцятих роках, йшла спроба поєднати класовий підхід зі зваженим підходом до окреслення національної спадщини, від якої вже неможливо було відмовитися після періоду коренізації. Суперечливі вказівки з Москви, помножені на постійні конфлікти між бажанням показати лояльність центру та захистити власні республіканські інтереси, в атмосфері загального терору, так і не витворивши цілісного наративу, були перервані війною.
Leave a Comment