Skip to content →

Типологія націоналізму. Конспект

В процесі ознайомлення з концепціями нації та націоналізму, які пропонували (та пропонують) дослідники в ХХ – на початку ХХІ ст., хотілося б зробити невеликий тезовий конспект, в якому буде зібрано основні варіанти типологізації націоналізму.

Конспект має на меті зібрати якомога більше різних думок з приводу типологізації за доволі значний проміжок часу, відтак не є спробою відобразити сучасний стан вивчення теми. Не вміщує він ані критики, ані додаткових пояснень щодо висловлюваних авторами думок (це вимагало б значно більших обсягів літератури та ґрунтовнішої праці над матеріалом).

Також не обтяжуватиму себе обов’язковим для таких конспектів вступним оглядом дефініцій націоналізму та нації (на щастя формат блоґу дозволяє знехтуватими будь-якими формальностями), бажаючі можуть звернутись, наприклад, до праці Георгія Касьянова1.

____________________________________

Ганс Кон запропонував поділ націоналізму на західний і східний, беручи за основу розмежування різницю впливу Реформації на Францію та Англію з одного боку, і Німеччину з другого:

Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунтувався не на раціональній суспільній концепції, а на “природній” реальності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов’язком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв’язками та статусом членів. […] Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історичним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи.

На Заході Відродження та Реформація створили нове суспільство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перевагу, а універсалістське та імператорське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії. Однак у Центральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії залишилася і […] здобула навіть нову силу – нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відродження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеччині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу […]. А далі на схід вони не проникли зовсім – на Росію та Близький Схід вони не вплинули.2

Подібний до цього погляд має і Джон Гатчінсон, що ділить націоналізм на політичний та культурний, аналогічно західному і східному націоналізму Кона:

Ідеалом [політичних націоналістів] є політична спільнота освічених громадян, об’єднаних спільними законами і звичаями – на зразок класичного античного полісу. Вони заперечують будь-які з політичних та традиційних прив’язаностей, які перешкоджають здійсненню цього ідеалу; вони дотримуються космополітичної раціоналістичної концепції нації, націленої, зрештою, на вселюдську спільність, що підноситься понад будь-якими культурними відмінностями. […] їхні справжні цілі в своїй суті модерністські: побудувати таку представницьку державу для своєї спільноти, щоб ця спільнота на рівних правах брала участь у побудові космополітичної раціоналістичної цивілізації.

На противагу цьому, культурні націоналісти розглядають державу як щось випадкове, бо суть нації – це особлива цивілізація, що є наслідком її унікальної історії, культури і географічного середовища. На відміну від політичного націоналіста, котрий в своїй основі раціоналіст, культурний націоналіст – як, наприклад, Гердер – утверджував космологію, у відповідності з якою людство, як і природа, є наслідком дії творчих сил, що надають всьому індивідуальних ознак. […] Нації є, отже, не просто політичними одиницями, а органічними утвореннями, живими особистостями, неповторність яких всі їхні члени повинні плекати усіма своїми діями. На відміну від політичного націоналіста, культурний націоналіст вважає, що нація – це не тільки згода і закони, а й почуття, закорінені в природі та історії.3

Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати [суспільне життя] на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації суспільних груп – щоб спрямовувати їх супроти наявної політичної системи та задля досягнення унітарної цілісності. […] Мета культурних націоналістів – це передусім моральне відродження історичних спільнот або, іншими словами, відтворення самобутньої національної цивілізації.4

Схожі за назвою (розмежування західного і східного націоналізмів), але відмінні за змістом думки, бачимо і в Джона Пламенаца. Він робить акцент на потребі культурної єдності та захищеності від впливу інших культур, і відповідно ділить націоналізми на ті, що більш чи менш пристосовані до “культурного змагання”:

Ми маємо два різновиди націоналізму. Маємо націоналізм народів, які з певних причин почуваються скривдженими, але які, незважаючи на це, культурно забезпечені таким чином, що це сприяє успіхові й високим здобуткам за мірками загальноприйнятих і швидко поширюваних стандартів; він [націоналізм] першопочатково виникнув саме в їхньому середовищі та в інших культурно споріднених з ними народів. Це – націоналізм німців та італійців минулого (ХІХ) століття, націоналізм, який я називаю західним.

Ми маємо також націоналізм народів, нещодавно втягнутих у цивілізацію, до того їм незнайому, та чиї предківські культури не пристосовані для успіху й високих здобутків за мірками космополітичних та дедалі всевладніших стандартів. Це націоналізм народів, які відчувають потребу трансформуватися і в такий спосіб вивищитися; народів, яким довелося отримати назву “відсталих” і які б не стали націоналістичними на цей штиб, допоки не зробили дві речі – визнали цю відсталість та запрагли її здолати.5 Те, що я називаю східним націоналізмом, набуло розросту серед слов’ян, а також в Африці й Азії; його можна віднайти і в Латинській Америці.6

Відмінну типологізацію знаходимо у Петера Альтера. Для нього відмінність полягає у функції, яку здатен узяти на себе націоналізм у відповідному історичному контексті. Відповідно до цього він розрізняє націоналізми рісорджіменто, інтегральний націоналізм, та підвид – реформаторський націоналізм:

Форму націоналізму рісорджіменто […] насамперед можна в цілому більш-менш шанобливо визначити як політичну силу з визвольною функцією. Вона супроводжує визволення нових верств суспільства всередині вже утворенної, колись абсолютистської держави в Західній Європі і так само визволення цілого самоусвідомленого народу від багатонаціонального панівного союзу в Центральній та Східній Європі. Націоналізм рісорджіменто, що його часто визначають як “ліберальний націоналізм” або як “націоналізм у своїй оригінальній фазі”, є чинником політичного об’єднання великих суспільних груп, утворення націй і самовизнчення їх у національній державі. Націоналізм рісорджіменто, історичною моделлю якого є італійський націоналізм у ХІХ сторіччі (“Risorgimento”), кінець кінцем має на меті звільнення від політичного та соціального гніту.7

Із націоналізмом рісорджіменто близько споріднена форма націоналізму, що, починаючи від другої половини ХІХ сторіччя, трапляється переважно в Азії: реформаторський націоналізм. […] Він постає у державі, яка вже існує та яка у конфронтації з західними державами виявляє свою нижчість в економічному, технічному та військовому плані. […] Реформаторський націоналізм починався з оборонної позиції. Він був спрямований проти економічного контролю ззовні, проти чужого культурного впливу, проти політичної опіти західних держав. Але водночас він орієнтувався на західні взірці, щоб піддати вже сформоване в державу суспільство і його зашкарублі структури широкій політичній та економічній модернізації. […] Найвідомішими історичними прикладами реформаторського націоналізму є Японія і Туреччина, а з певними обмеденнями також Китай, Єгипет та Іран після 1921 року.8

На відміну від ліберального націоналізму рісорджіменто, що принципово виходить із рівноправності націоналізмів та вимог національних рухів, інтегральний націоналізм понад усе ставить націю і тільки її. Його прихильники відмовляються обґрунтовувати свою позицію, бо служать вищій цінності. […] Інтегральний націоналізм […] можливий лише в світі сформованих держав. Він являє собою ідеологію, що безоглядно й завзято боронить інтереси національної держави. […] У першій половині ХХ сторіччя був особливою прикметою “запізнілих націй”. Вони виявляли велику схильність […] вважати себе націями, яких обминули, і компенсувати колективне почуття національної неповноцінності агресивним націоналізмом.9 […] Появі інтегрального націоналізму, як правило, передує криза національної самосвідомості, велика загроза ззовні, справжня чи уявна небезпека для існування нації. […] Це особливо відчувається тоді, коли нація зазнає тяжкої політичної чи військової поразки, що зачіпає її особисту гідність і внаслідок цього ослаблює об’єднавчу силу, необхідну для подальшого існування нації. […] Два приклади: французький націоналізм після військової поразки в німецько-французькій війні 1870-1871 років та німецький націоналізм після 1918 року.10

Карльтон Гейз пропонує типологізацію націоналізму в процесі історичного розвитку, розрізняючі такі етапи, як гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний та інтегральний націоналізми.

Спочатку був гуманістичний націоналізм (націоналістичні доктрини епохи Просвітництва — Г. Дж. Болінґброка, Ж-Ж Руссо, Й.-Г. Гердера), далі виник якобінський націоналізм (цей революційний тип націоналізму спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренніше, фанатично, не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети); наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії (як реакція на революцію 1789 p., цей тип орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму — Е. Берк, Ф. фон Шлегель, Л.-Ґ. Амбруаз, — також керувалися гуманістичними мотивами); його наступником став ліберальний націоналізм. Представники ліберального націоналізму (Д. Бентам в Англії, Дж. Мадзіні в Італії, Ф. Ґізо у Франції) були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення. […]

Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм. Він успадкував від традиційного (консервативного) націоналізму повагу до історичних національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста — найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй — найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму повністю заперечував ліберальні принципи. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із перших його ідеологів — ПІ. Моррá, який обстоював ідею расової основи нації, проповідував ксенофобію. Інтегральний націоналізм з’явився наприкінці XIX — на початку XX ст. в період наростання імперіалістичних суперечностей.11

Лія Ґрінфелд розрізняє націоналізм за двома парами критеріїв. Перший (основний) полягає у відмінності інтерпритації суверенітету народу і ділиться на індивідуалістськи-лібертаристський та колективістськи-авторитарний. Другий критерій – це критерій належності до національного колективу, він може бути або “громадянським“, тобто тотожним з громадянством, або “етнічним“.

Відмінність між першою парою, на думку дослідниці, ґрунтується на різниці між націоналізмом та демократією:

Націоналізм був формою, в межах якої з’явилась демократія, що містилась у національній ідеї так само, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивався як демократія; там, де умови для такого початкового розвитку зоставалися, ідентичність між ними зберігалась. Але оскільки націоналізм розповсюджувався за різних умов і наголос у національній ідеї перемістився з суверенного характеру на унікальність народу, зникла початкова тотожність між нею і демократичними принципами. Слід наголосити на тому, що демократію не можна експортувати.12

На підставі цього Ґрінфелд будує наступну таблицю варіативностей націоналізму:

Громадянський Етнічний
Індивідуалістськи-лібертаристський Тип І Відсутній
Колективістськи-авторитарний Тип ІІ Тип ІІІ

Вслід за цим вона уточнює, що

це лише категорії, які слугують для того, щоб уточнити деякі характерні тенденції в межах різних – особливих – націоналізмів. Їх потрібно розглядати як моделі, що можуть бути майже відповідними, але малоймовірно, що їх можливо було повністю реалізувати. В дійсності, очевидно, найпростіший є змішаним. А складові сумішей варіюються надто суттєво, щоб виправдати їхню класифікацію у цих термінах і вважати її достатнім аналітичним знаряддям.13

Соціологічну типологію запропонував Льюіс Віртс, поділяючи націоналізми на гегемоністський, партикуляристський, маргинальний та націоналізм меншин.

Гегемоністський націоналізм прагне об’єднати роз’єднані одно національні спільноти в одне ціле. До цієї категорії належать німецький націоналізм XIX ст. з його ідеєю створення єдиної Німеччини та його сучасник — італійський націоналізм із його гаслом об’єднання і незалежності Італії.

Партикуляристський націоналізм ґрунтується на вимогах національної автономії і сепаратизму. Він починається з вимог культурної автономії. Найяскравіші приклади його вияву — національно-визвольні рухи в Австро-Угорській, Російській та Оттоманській імперіях XIX — початку XX ст.

Маргинальний націоналізм виникає у прикордонних регіонах сусідніх держав, серед народів, для яких є характерним змішаний тип культури і які схиляються до культури «батьківщини» (історичні приклади — німці та французи в Ельзасі — Лотарингії, сілезькі та судетські німці та ін.).

Нарешті, націоналізм меншин спрямований на захист і визнання самого факту існування цих меншин та їхньої культурної самобутності, коли ці меншини існують усередині іншої, більшої нації.14

Іншу соціологічну типологію запропонував Константин Симонс-Симонолевич. Він спочатку ділить націоналізм на націоналізм більшостей, що представлений державою та політичними партіями і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення і є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Симон-Симоналевич залишає тільки останньому право називатися націоналізмом, оскільки перший вже не є власне рухом. Подальше розгалуження є набагато складнішим.

Націоналістичні рухи діляться на

1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності.

Рухи меншин:

а) традиціоналістські (в свою чергу поділяються на ізоляціоністські та плюралістичні);

б) іредентистські.

Вихвольні рухи:

а) реставраторські (Польща, Угорщина);

б) рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);

в) етнічні (сомалійці, кікую, латиші);

г) автономістсько-сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);

д) антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан);

є) нативістські (ріфи, дагестанці).

У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.

Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту.

До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.

До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.

Автономістсько-сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.

Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.

Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.15

Типологізацію на основі функціональних можливостей націоналізму та його виявами у політичній практиці запропонував Макс Гайдман. Він розрізняє націоналізм пригноблених, іредентистський, запобіжницький та престижницький націоналізми:

1) Націоналізм пригноблених народів (євреї, ірландці, поляки в Німеччині та Росії XIX ст., греки і вірмени в Оттоманській імперії).

2) Іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення, визволення з-під влади імперій, іноземних завойовників (румуни, серби, болгари, італійці в XIX ст.).

3) Запобіжний націоналізм. Цей тип націоналізму є породженням конкуренції між модерними національними державами. Одна з його домінантних рис — ототожнення економічних інтересів певної держави (які проголошуються життєвими інтересами нації) з національною безпекою. Цей тип націоналізму часто збігається з імперіалізмом. Цілком очевидно, що його поява призвела до глобальних світових конфліктів, результатом яких стали світові війни.

4) Престижницький націоналізм — в основі його системи цінностей — культ славетного минулого, на основі якого наголошується і культивується винятковість певної нації в порівнянні з іншими. Найяскравіші приклади цього типу націоналізму — Action Française, рух британських фашистів на чолі з О. Мослі.16

Густав Айгайзер, розглядаючи націоналізм як психічний феномен, поділив його на свідомий та підсвідомий.

Перший із них — свідомий націоналізм. Члени об’єктивно існуючої спільноти свідомо оцінюють її саме як «національну» спільноту, змагаються за її престиж, культивують ті її риси (реальні чи ідеальні), що відрізняють її від інших національних спільнот. Другий тип — підсвідомий націоналізм, має ті ж риси, що й попередній, але діє на підсвідомому рівні.17

Джеймс Андерсон типологізував націоналізм, беручи за основу політичну географію. Класифікація відбувається на підставі двох ситуацій:

1 — коли національну територію (кордони) делімітовано. У цьому випадку існують націоналізми автохтонів (Англія, Франція, Іспанія); європейських переселенців (Канада, бури, Венесуела); позаєвропейські реформаторські (Японія, Туреччина, Китай); фашистські (міжвоєнна Німеччина, Італія, Румунія); анти- чи постколоніальні (Лівія, В’єтнам, Замбія);

2 — коли потрібна чи бажана територіальна реорганізація. У цій ситуації націоналізми можна поділити на історично сепаратистські (Ірландія, Бельгія, Норвегія у XIX —XX ст.); уніфікаційні (Італія, Німеччина, Польща у XIX — XX ст.); постколоніальні сепаратистські та уніфікаційні (Бангладеш, Сомалі у XX ст.); старі державно-сепаратистські (Шотландія, Каталонія, Квебек — XIX — XX ст.).18

Хью Сетон-Уотсон пропонував поділ націоналістичного руху (за метою) на той, що веде боротьбу за незалежність проти іноземного панування; на той, що прагне до об’єднання із вже незалежною державою всіх своїх співвітчизників; рух, що вже досяг незалежності та єдності, але ще повинен формувати національні почуття серед своїх громадян. Тобто ці рухи можна назвати боротьбою за незалежність, іредентизмом та національним будівництвом.19

Девід Браун поділяє націоналізм на громадянський, етно-культурний та мультикультурний (civic, ethnocultural, multicultural).

Громадянський націоналізм являє собою візію спільноти рівних громадян, сформованої на засадах контрактів, домовленостей, законності та взаємоповаги. Особи з різних етнокультурних круп можуть увійти до цієї спільноти вже у дорослому віці, або через міграцію, погоджіючись на лояльність до громадських інституцій та прийнятих в країні-резиденті правил життя. Таким чином, культурний націоналізм може толерувати різні етнокультурні елементи всередині нації, поки держава не акцентує на етнічних особливостях та поки громадяни ставлять лояльність до держави вище за лояльність до своїх етнокультурних груп. […]

Етнокультурний націоналізм базується на міфах про спільне коріння та успадковану батьківщину. Він робить наголос на тому, що спільнота поділяє спільні расові, релігійні чи лінгвістичні ознаки, які розглядаються як “доказ” існування спільних предків. Індивіди, що не успадкували таких атрибутів, тим не менше, можуть набути їх (через шлюб, навернення до релігії, переймання мови спілкування) і цей процес асиміляції включає в себе відповідно засвоєння віри в спільність історії та предків приймаючої спільноти.20

Зміст мультикультурного націоналізму полягає в консолідації етнічних меншин всередині багатоетнічної країни з метою протидії іншим етнічним меншинам або етнічній більшості, а також протидії державі з метою забезпечити собі де-факто культурну автономію всередині країни. Така концепція виключає як громадянську, так і етнічну асиміляцію, роблячи країну мозаїкою з етнічних меншин, що з одного боку має сприяти збереженню та розвитку всіх наявних етнічних спільнот, з іншого – створює загрозу балканізації країни. Як приклад наводиться нинішня ситуація в США.

Льюіс Лео Снайдер пропонував поділ націоналізму на звичайний (“established nationalism”), міні-націоналізм та макро-націоналізм.

Звичайний націоналізм є класичним націоналізмом нації, яка вже має власну державу. Міні націоналізм – це прагнення меншин відмежуватись від пануючої більшості (якщо це вдається, міні-націоналізм автоматично стає звичайним націоналізмом). Коли ж націоналізм нації-держави набирає наднаціональних форм, він стає макро-націоналізмом. Він включає в себе пропаганду єдності (солідарності) людей зі спорідненими мовами, традиціями, груповими ідентифікаціями, географічною близькістю тощо. Головною рисою макро-націоналізму є прагнення до панування: він намагається поширити свій вплив на всіх, кого ідентифікує як частину “ми”. Прикладами макро-націоналізму є різноманітні пан- рухи (панславізм, пангерманізм, панісламізм, панафриканізм).21

Ернест Ґелнер розробив класифікацію на підставі впливу трьох основних чинників: доступ до влади, доступ до освіти і суспільності культури. Центральне місце його теорії – пов’язаність націоналізму із доступом до писемної високої культури, належністю до неї, ідентифікацію з нею; ця культура сумірна з межами певної політичної одиниці та її населенням і відповідає поділу праці, способу виробництва, на яких базується суспільство. Він розрізняє габсбурзький (східний), ліберальний (західний) та націоналізм діаспори.

1) Класичний габсбурзький (східно- і південноєвропейський) варіант націоналізму:

Можновладці мають привілей у доступі до централізованої високої культури, яка, звісно, є їхньою рідною культурою, а також до засобів, що дають їм змогу добре пристосовуватися до сучасних умов. Ті, що не мають доступу до влади, не мають і доступу до освіти. Вони, або окремі групи з їхнього складу, пов’язані з народними культурами. Ці останні, якщо докласти серйозних і тривалих зусиль до їхньої стандартизації та пропаганди, можуть перетворитися на нові конкурентоспроможні високі культури, незалежно від того, будуть вони винайденими чи справжніми, закоріненими в людській пам’яті й пов’язаними з історичною політичною одиницею, колись побудованою на основі подібної культури або одного з її варіантів. Таке завдання енергійно й охоче виконують інтелектуали — “будителі” певної етнічної групи, і поступово, за сприятливих обставин, ця група створює власну державу, яка підтримує цю новонароджену чи відроджену культуру.22

2) Лібералний націоналізм західного зразка:

Історична реальність, з якою збігається ця модель, — об’єднавчий націоналізм в Італії та Німеччині XIX ст. Більшість італійців перебувала під владою іноземців, будучи в цьому сенсі політично упослідженою. Більшість німців жила в роздроблених державах, маленьких і слабких за європейськими мірками, неспроможних забезпечити політичний дах загальній німецькій культурі. […]Рівень політичної захищеності італійської та німецької культур був принизливо низьким порівняно з культурами Франції та Англії. Однак, коли йшлося про доступність освіти, ці високі культури забезпечували носіям різних своїх діалектів не гірші можливості. […] Те, що треба було виправити, — нерівність у розподілі влади і відсутність політичного даху для захисту культури та економіки й інституцій, безпосередньо пов’язаних з нею та покликаних підтримувати її. Рісорджименто 1 та об’єднання Німеччини уможливили подолання цього дисбалансу.(22)

3) Націоналізм діаспори (напр. євреї, греки, вірмени) – виникають внаслідок політичної безправності меншини при високому рівні доступу до освіти й високому економічному рівні в ситуації взаємопідтримки між членами діаспори.

Своєрідною виглядає також типологія Карстена Хольбрада (Carsten Holbraad), який поділяє націоналізм згідно з політичними рухами на три основні типи: консервативний, ліберальний та соціалістичний.

Консервативний націоналізм сформувався в старих державах Європи в часи народження епохи націоналізму. Він егоцентричний та ретроспективний, з увагою до історичних подій своєї нації (які, втім, старанно відфільтровані), бачить світ як сукупність національних держав, що знаходяться в постійному змаганні між собою. Має дві варіації:

а) захисний: виборює національний суверенітет та відстоює існуючий міжнародний порядок, виступає проти консерватичного солідаризму та прогресивних форм інтернаціоналізму (Маргарет Тетчер, Шарль де Голь);

б) агресивний: може змагатися за звільненя від іноземного панування (або навпаки, за виключення іноетнічних меншин), може висувати територіальні претензії, переростати в імперіалізм, набувати рис фашизму. Його кінцева мета – звільнення або гегемонія, збільшення території (Гітлер, Мілошевич, Жириновський).

Ліберальний націоналізм народився між 1815 та 1848 роками в різних частинах континенту як відгук на теорію про взаємозв’язок боротьби за громадянські права із рухом за національну окремішність та самовизначення. Ліберальний націоналізм розуміє міжнародні відносини як гармонію, мир та прогрес, суцвіття держав-нації має працювати заради стільного майбутнього людства. Його підвиди:

а) захисний: підставою його є територіальна ідентичність. Він виступає за права людини і нації, за прогрес всередині країни, проти соціал-демократії та комуністичного інтернаціоналізму (Мацціні, Мілль, Вацлав Хейвел).

б) агресивний: його кінцевою метою є незалежність, єдність, сильна держава. Характеризується напругою між націоналістичними та ліберальними елементами, переважанням націоналізму над лібералізмом (Дройзен, Трайнчке).

Соціалістичний націоналізм з’явився пізніше за ліберальний і консервативний. Він найчастіше має оборонний характер і мотивується бажанням захистити успіхи, досягнуті в національній політиці.

а) комуністичний: Хольбрад ділить його, за методами фактичної реалізації на приклад СРСР (“будівництво соціалізму в одній країні”), Східної Європи (направлений на захист інтересів пануючого режиму) та країн Західної Європи (боротьба комуністичних партій за зменшення впливу на них СРСР, за визнання національних особливостей).

б) соціал-демократичний: зосереджений на економічних та соціальних успіхах всередині країни, на робітничому класі. Виступає проти інтернаціоналізму (Олоф Пальме, Андреас Папандрю).

в) соціалістичний: виступає за традиційний соціалізм, захист навколишнього середовища, підтримує антимілітарні рухи. Характеризується також “антиамериканізмом” та боротьбою проти інтернаціоналізму (як приклад наведено Ларсена).23

Ентоні Д. Сміт, розглядаючи націоналістичні рухи, погоджується із концепцією Ганса Кона і говорить про відмінність у цілях націоналістичних рухів, які постають з відмінностей двох різних типів нації – “західної” громадянсько-територіальної та “східної” етнічно-генеалогічної.

1. Територіальні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких переважно громадянсько-територіальна, прагнутимуть передусім прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю; це антиколоніальні націоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких зостається здебільшого громадянськотериторіальною, намагатимуться об’єднати та інтегрувати в нову політичну спільноту часто етнічно строкате населення і витворити нову «територіальну націю» з колишньої колоніальної держави; це інтеграційні націоналізми.

2. Етнічні націоналізми.

А. Рухи перед здобуттям незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться відколотись від більшої політичної одиниці (або відколотись і зібратись у визначену етнічну батьківщину) і заснувати на її місці нову політичну «етнічну націю»; це сепаратистські і діаспорні націоналізми.

Б. Рухи після здобуття незалежності, концепція нації в яких здебільшого етнічно-генеалогічна, намагатимуться поширитись, приєднуючи етнічних «родичів» поза межами теперішніх кордонів «етнічної нації» та землі, населені ними, або формуючи набагато більшу «етнонаціональну» державу через союз культурно і етнічно близьких етнонаціональних держав; це іредентистські і «пан»-націоналізми.24

Доповнює він Кона поділом націоналізму на “волюнтаристський” та “органічний“.

У “волюнтаристському” понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації “світу націй” і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В “органічному” понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації.25

Цікаві також парадигми (conceptions) націоналізму, яку пропонує Ентоні Сміт, і які представлені у багатьох інших дослідників. Вони не відносяться безпосередньо до типології, а являються різними поглядами на націоналізм як явище. Наведемо їх в якості додатка:

Модернізм. Націоналізм і нації починають свою історію у Франції 1789 р:

Модернізм існує у двох формах – хронологічній і соціологічній. Перша, до якої схиляюсь і я, стверджує, що націоналізм, як ідеологія, рух і символіка, є порівняно новим; друга, – що націоналізм ще й якісно новий. За другою формою, націоналізм – це новація, а не просто осучаснений різновид чогось давнішого. Нічого такого раніше не було. […] це явище, народжене цілшком новою добою і новими умовами.26

Переніалізм. Ця концепція полягає в тому, що новия явищем є націоналізм, але нації (принаймні деякі) існували з найдавніших часів.

Переніалізм існує в двох основних формах. Першу, найпоширеніший різновид, можна назвати “безперервним переніалізмом”. В ній обстоюється той постулат, що конкретні нації мають тривалу, безперервну історію й можуть простежити своє походження з середньовіччя або, значно рідше, з античності. Тобто виняткове значення надається тяглості.

Другу головну форму можна означити терміном “рекурентний переніалізм”. […] Воно твердить, що конкретні нації є історичними; вони змінюються з часом. […] Хоча окремі нації можуть приходити й відходити, ідея нації як поняття – універсальна.27

Примордіалізм. Нації існують вічно і лежать в основі минулих, теперішніх і майбутніх процесів, мають божественні ознаки всього сущого. Існує два різновиди примордіалізму:

Перший – соціобіологічний різновид, тримається переконання, що нації, етнічні групи та раси можна звести до основного генетичного репродуктивного бажання індивідів і використання ними стратегії “кумівства” та “вродженого пристосуванства”, щоб якнайбільше поширити свій генофонд.

Другий, і впливовіший, різновид примордіалізму припускає, що етнічні групи та нації сформувались на засадах прив’язаностей до “культурних даностей” суспільного буття.28

Етносимволізм.

Надається більша перевага суб’єктивним елементам, як от пам’ять, вартості, почуття, міти та символи, і, отже, намагаються проникнути у “внутрішній світ” етнічної належності та націоналізму і зрозуміти його. […]

Має низку особливостей. На відміну від примордіалістів, які переважно мають метафізичну відповідь, етносимволісти пропонують історичні і/або соціологічні пояснення причин тривалої емоційної вірності багатьох людей своїм етнічним спільнотам і націям та їхньої здатності до фанатичного тероризму та самопожертви заради них. […] “етносимволізм” переміщує фокус досліджень від чисто зовнішніх політичних і економічних чи соціобіологічних факторів до культурних чинників символів, спогадів, мітів, вартостей і традицій.29

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

____________________________________________________________________

1. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999. Нарис 2 та Нарис 5.

2. Ганс Кон. Західний і східний націоналізм. // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. К.: Смолоскип, 2006, С. 482.

3. Джон Гатчінсон. Культурний і політичний націоналізм. // Націоналізм: Антологія. С. 499.

4. Ibid. С. 501-502.

5. Джон Пламенац. Два типи націоналізму. // Націоналізм: Антологія. С. 491-492.

6. Ibid. С. 483.

7. Петер Альтер. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму. // Націоналізм: Антологія. С. 510.

8. Ibid. С. 513-514.

9. Ibid. С. 516-518.

10. Ibid. С. 522.

11. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. С. 184-185.

12. Лія Ґрінфелд. Типи націоналізму. // Націоналізм: Антологія. С. 530.

13. Ibid. С. 531.

14. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. С. 196.

15. Ibid. С. 197-199.

16. Ibid. С. 205-206.

17. Ibid. С. 206.

18. Ibid. С. 207.

19. Мала енциклопедія етнодержавознавства. К.: Довіра: Генеза, 1996. С. 753

20. Brown, David. Contemporary Nationalism. Civic, ethnocultural and multicultural politics. Taylor & Francis e-Library, 2005. P. 123-124.

21. Taras, Ray. Liberal and Illiberal Nationalisms. Palgrave Macmillan, 2002. P. 55

22. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. — К.: Таксон, 2003. Нації та націоналізм. Частина 7. Типологія націоналізму

23. Holbraad, Carsten. Internationalism and nationalism in European political thought. 2003. P. 97-175

14. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С. 90.

25. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. К.: “К.І.С.”, 2004. С. 43

26. Ibid. С. 48-49

27. Ibid. С. 51-52

28. Ibid. С. 53-54

29. Ibid. С. 58-59

Published in Книжкова полиця

One Comment

  1. MAG MAG

    “Модернізм”

    Т.з. “конструктивізм” мається на увазі?

    П.С. Ех, у жж б! 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Security Code: