Skip to content →

В. Кулик. Дискурс українських медій. Конспект

Володимир Кулик. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. – К.: Критика, 2010.

(Короткий огляд змісту книжки)

Наведений нижче тезовий конспект майже повністю складається з цитувань, тому вони не виділені окремо (сторінки подано в дужках []). Всі скорочення, які мали б позначатися як “<…>”, теж спрощено, з огляду на розуміння поданого нижче тексту саме як конспекту, а відтак небажання ускладнювати читання додатковими позначеннями. Для точного цитування потрібно звертатися безпосередньо до вказаної сторінки видання. Правопис, курсив – авторські.

ДИСКУРС

“Я прагну показати, як уживання мови відбиває та водночас витворює ідентичності  мовців, адресатів та обговорюваних осіб і спільнот, стосунки між ними, особисті й колективні уявлення про світ. Особливий інтерес для мене становлять ті уявлення, що залишаються невисловленими, бо мовці сприймають їх як здоровий глузд, і ті стосунки та способи поведінки, яких не обговорюють, бо вважають їх нормальними й, отже, не вартими запитань чи дискусій. Адже саме мовні практики – наголошування одних речей, побіжне згадування других та оминання третіх – підтримують ніде не сформульовані, але широко визначені критерії нормальності й здорового глузду. Мене не цікавить мова просто як сукупність складених у речення, абзаци й репліки слів: я досліджую те, що люди роблять за допомогою мови та, навпаки, що мова, її можливості й обмеження роблять із людьми. Саме це значення мови й називають дискурсом.” [9]

Крім загального терміна для мови у вжитку, мовлення як соціяльної практики, цього слова вживають також на позначення конкретного акту мовної взаємодії та водночас певної мовленнєвої практики, фраґментом якої він є (в двох останніх значеннях можна говорити про дискурси як злічені об’єкти, тобто вживати цього слова також у множині). Різниця між підставовими соціяльними нормами мововжитку та специфічними актами, де вони втілюються, є чи не головним чинником структурування множини значень поняття дискурсу. Ця структура утвердилася в науковому вжитку під упливом праць Мішеля Фуко, які найбільше спричинилися до популярности й багатозначности поняття. [18-19]

АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ДИСКУРСУ

соціяльна зорієнтованість аналізу. Анализ дискурсу має вивчати не просто ті чи ті елементи мовлення, а внесок цих елементів у вплив, що його чинить мовлення на суспільні стосунки. [58]

Називання

а) вибір слова [wording] для певного значення, тобто називання. Різним словам відповідають більш чи менш відмінні способи представлення світу, інакше кажучи, різні дискурси (що водночас відрізняються значеннями, яких надають кожному з цих слів). Хрестоматійним прикладом аналітиків англомовних текстів є вибір, зокрема в політичномуй медійному дискурсах, поміж словами terrorists (терористи) та freedom fighters (борці за свободу). Вибір слів завжди більш чи менш явно втілює певну стратегію представляння означуваної частини світу і світу загалом. Ці стратегії ніколи не бувають нейтральними: навіть неусвідомлений вибір на користь усталеного значення робить внесок у підтримування цього значення й натуралізованої панівної ідеології, яку воно втілює.

б) Проте більший інтерес дослідників привертають стратегії переназивання [rewording, relexicalization], свідомо спрямовані на зміну усталеного чи поширеного представлення з певною ідеологічною метою, яку їх систематичне застосування дає змогу виявити. Як приклад другої стратегії можна назвати спробу Віктора Ющенка під час перебування в опозиції змінити сприйняття установи під назвою Адміністрація Президента України, називаючи її канцелярією і таким чином указуючи на її суто технічну, а не політичну роль, та оскаржуючи намагання тодішнього керівника установи Віктора Медведчука утвердитись як леґітимний політичний діяч.

в) Одним із поширених видів переназивання є вживання евфемізмів – слів, які мають викликати менш неґативне сприйняття, ніж ті, що їх вони замінюють. Смерті – втрати; в’язниці – установи виконання покарань; дефолт – корекція курсу; геноцид – голодомор – штучний голод – голод – випадки смерті від неврожаю.

г) Ще одним явищем, яке має привертати увагу аналітика, є надмірне називання [overwording, overlexicalization], тобто вживання в одному тексті багатьох різних, більш чи менш синонімічних слів для близьких значень.

д) вживання метафор, яке означає більш чи менш свідомий вибір на користь якоїсь із них, а отже, на користь певного представлення описуваного об’єкта і світу загалом. Скажімо, коли занедбані нетрі представляють як хворобу міського організму (рак або ж уразу від тлі), це спонукає думати про їхній стан не як про проблему людей, котрі там живуть і котрим треба допомогти, а як проблему міста, частиною якої є самі ті люди і яку можна розв’язати лише вилученням хворої частини, тобто руйнуванням цілих дільниць без огляду на бажання їхніх мешканців. Деякі вкорінені метафори чинять безперечно згубний уплив на сприймання суспільних проблем і явищ. Наприклад, розуміння суперечки як війни (супротивники, розбив опонента тощо) заважає усвідомленню й використанню конструктивного потенціалу обміну ідеями й доказами. Іншим прикладом є розуміння мови як провідника, засобу передавання думок, що існують окремо від неї. [68-72]

Представляння процесів і статусу знання

Представлення процесу та його учасників. Ідеться передусім про те, кого представляти як суб’єкта дії (аґента), та її об’єкта, чи вказувати їх узагалі та чи подавати процес як дію, що має (хай і не конче вказаних) суб’єкта і об’єкта, а чи як подію, коли зміна стану істоти або предмета стається немовби сама, без зовнішнього впливу. Ці вибори грамотично реалізує так звана транзитивність, тобто характер зв’язку підмета, присудка й додатка в реченні. Цей характер визначають,

1) активний чи пасивний стан дієслова (поліція заарештувала 25 демонстрантів / 25 демонстрантів було заарештовано поліцією);

2) вказування чи оминання суб’єкта в пасивному реченні (25 демонстрантів було заарештовано поліцією / 58 демонстрантів було заарештовано);

3) трансактивність (дієвість) дієслова чи нетрансактивність (подієвість) речення, зумовлена вибраним для опису процесу дієсловом (Поліція заарештувала 25 демонстрантів / 25 демонстрантів опинилися під арештом). Одним із способів оминути суб’єкта є номіналізація, тобто перетворення дієслова, яке позначає дію, на іменник, що його відтак зазвичай уживають у подієвому реченні (прикладом такого перетворення можна вважати слово “арешт” в останній ілюстрації).

Крім цього, представлення суб’єкта можна змінити за допомоги вживання модального дієслова, що вказує на примус чи волю до виконання дії (Поліція мусила заарештувати 25 демонстрантів). Нарешті, на сприйняття дії чи події впливає те, яке слово стоїть на першому місці в реченні, тобто є його темою: на початку часто розташована вже відома інформація, від якої речення переводиться до нової. Таким чином, тематизація певного слова може зменшувати увагу до нього, зокрема відсувати на задній план суб’єкта або об’єкта дії. Проте в деяких випадках, як-от у початковому реченні тексту, на першому місці може, навпаки, стояти слово, що повідомляє головну інформацію (25 демонстрантів заарештувала поліція…).

Наголошування активної ролі актора в якійсь дії вказує на його владу й покладає на нього відповідальність за дію, тоді як оминання суб’єкта дії чи подання процесу як події зменшує відповідальність і почасти перекладає її на об’єкта (котрий нерідко є жертвою, що зазнає насильства або іншої шкоди), а почасти на “обставини” – тобто спотворює владні стосунки в описуваній узаємодії.

Представлення статусу знання (виявляння свого ставлення до тверджень, які формулюються, тобто надання їм тієї чи іншої модальности):

а) можна висловити ставлення за допомогою дієслова, яке пов’яхує мовця (підмета) з твердженням (додатком, часто у формі підрядного речення), як-от знаю, припускаю, сумніваюся тощо.

б) можна використати спеціяльні вставні слова, що маркують гаданий статус твердження: напевно, безперечно, ймовірно та ін. Відсутність таких слів означатиме переконаність у цілковитій слушності твердження.

в) В самому твердженні можна вжити якогось модального дієслова або не вжити ніякого: це явище можуть зумовлювати такі чинники / це явище зумовлюють такі чинники. Відсутність модальних дієслів, тобто вживання дійсного способу дієслова, що означає описувану дію або подію, дослідники називають категоричною або об’єктивною модальністю й кваліфікують як представлення висловлюваного твердження універсальним і/або безперечно правильним. [72-74]

Інтертекстуальність

Інтертекстуальність – це один із вимірів аналізу дискурсу на рівні дискурсивної практики, яким слід доповнювати аналіз на рівні окремих текстів. Це поняття стосується “того факту, що, говорячи, ми завжди вимовляємо слова інших, постійно цитуємо й перецитовуємо вислови та перробляємо вже наявні значення”.

Одна із найпоширеніших форм явної інтертекстуальности – представлення іншого дискурсу, серед прикладів якого можна назвати “виклад” інших розмов в усному мовленні, праць інших авторів – у науковому тексті та, найважливіше для цієї книжки, виступів політиків чи інших акторів – у медійних матеріалах. Зокрема, висловлювання можна або дослівно цитувати, або переказувати (а якщо в ньому використано іншу мову чи мовний різновид – ще й подавати без перекладу або перекладати): перший вибір навіює враження адекватности представлення й важливості представлюваного, але водночас дещо віддаляє актора, голос якого мовець воліє не інтерналізувати. Навіть коли представлення точно цитує текст або, частіше, кілька його уривків, воно вміщує їх в інший контекст і таким чином змінює представлюваний дискурс – надто що цитати зазвичай доповнює виклад нецитованих частин і/або коментар.

Другим видом інтертекстуальности є інтердискурсивність, тобто використання в твореному тексті не уривків текстів, а конвенцій дискурсів. Проте в багатьох випадках у твореному тексті поєднуються конвенції різних дискурсів, роблячи його різнорідним не на поверхневому, текстовому рівні, а на глибинному, структурному – тому цей вид інтертекстуальности ще називають конститутивним. З одного боку, поєднання в одному тексті різних, зазвичай явно не розмежованих способів творення значень зумовлює різноманітність і суперечливість тлумачень, сприяючи його амбівалентності (якої автор може й прагнути, бачачи в ній засіб досягти своєї комунікаційної та ідеологічної мети, що притаманне, зокрема, багатьом медійним текстам). З другого, інтердискурсивне використання різних конвенцій спричиняє зміни в порядку дискурсу, елементами якого ці конвенції є, чи в співвідношенні між різними порядками, до яких належать використовувані конвенції. [75-77]

ТЕЗИ

I) За словами Бернарда Коена, медії “можуть не мати успіху в указуванні нам, що думати“, тобто як саме ставитися до тієї чи тієї особи, структури чи явища, але вони “приголомшливо успішні в указуванні нам, про що думати“, тобто яких осіб чи структури вважати впливовими, а явища – важливими, незалежно від оцінки їхнього впливу чи важливости. Запорукою цього успіху є усталена й переважно сприймана як належне медійна практика вибирання певних подій і аспектів для представлення в статтях чи програмах, яка впливає на те, про що люди знають, і , отже, можуть думати й говорити [110-111].  Ясна річ, критерії важливости й цікавости формуються та функціюють не тільки в медійному середовищі, а й у культурі, до якої члени цього середовища належать і на яку орієнтуються з метою привабити читачів/глядачів. Тому, за словами Маршела Салінза, “новина – це не просто випадок [happening], що стався в світі; це зв’язок між певним випадком і тією чи тією символічною системою”. Напрямок уваги відбиває очікування медійників щодо того, де має шанс статися важлива/цікава для них подія, – але водночас він задає ділянку, де вона, так би мовити, має змогу статися, адже те, що відбувається в інших ділянках, подією напевно не стане, бо на нього не звернуть уваги [123-124].

ІІ) Головним механізмом підтримування в медіях ідей і становища панівних груп без (повного) організаційного та фінансового підпорядкування їм є дотримування рутинних журналістських процедур і, через них, професійних ідеологій, які обґрунтовують вибір явищ для представлення в медійних продуктах і спосіб того представлення. Припускаючи, що впливові еліти вже посідають горішню позицію в “порядку денному” авдиторії, медії ставлять їх на таку позицію в своєму дискурсі й цим уможливлюють їхню постійну присутність у свідомості читачів або глядачів. Таким чином, узаємозв’язок між суспільною важливістю й медійною представленістю є одним із механізмів, за допомогою яких медії поєднують відтворювання чинного з підтримуванням панівного.

Ще очевидніше це поєднання виявляється в задоволенні та водночас творенні цікавости до певних явищ і осіб, які нині в зорієнтованих на масову авдиторію медіях великою мірою заступила важливість як головних критерій новинности. <…> Привчаючи авдиторію цікавитися всіма справами певних людей, медії не лише відбивають, а й утверджують їхній статус як незвичайних, що, своєю чергою, посилює сприйняття професійної та іншої діяльности цих людей як важливої.  [126-128]

Виробники новин зосереджують нашу увагу на інституціях і подіях, у яких суспільний конфлікт є керованим і розв’язуваним в межах чинного ладу, відвертаючи її від глибинніших конфліктів між захисниками й супротивниками цього ладу. [130]

Мабуть, найбільший внесок у підтримування чинного ладу робить утілене в медійних продуктах припущення про консенсус переважної більшости членів суспільства щодо підставових вартостей і настанов. Це припущення критичні науковці вважають одним із ключових аспектів здійснюваного в медійному дискурсі означування подій і процесів. Зокрема, якщо йдеться про новини, то, за словами Джона Гартлі, їхнім “хлібом <…> є конфлікт, насильство, суперництво та незгода. Але щоб усі ці негативи мали новинну вартість, потрібне попереднє припущення про “підставовий” консенсус, для якого вони становлять загрозу”. [132]

ІІІ) Після проголошення незалежності, українські медії почали, за браком коштів, збільшувати частку розважальних програм. За 20 років акцент змістився з подій і явищ до приватного життя героїв (будь то серіали, шоу чи політичні новини). Професійна діяльність щоразу більше виступає лише фоном до особистих стосунків героїв. З трилогії приватне/професійне/громадське – останньому майже немає місця в сучасних медіях (особливо в прайм тайм). [226-227]

IV) Некритичне представлення дій посадовців без з’ясування відповідности тих дій законодавчо реґламентованим правам і обов’язкам (а тим паче моральним нормам) залишається характерною рисою українського медійного дискурсу й після Помаранчевої революції, яка, здавалось би, звільнила редакторів і журналістів од страху перед владою та потреби зважати на те, якою вона хоче себе бачити в медійних матеріалах. Як і раніше, про владців говорять переважно позитивно, здебільшого “просто повідомляючи” про їхні дії, що завдяки відсутності критичних запитань постають прийнятними. Головна відмінність від часів Кучми полягає в тому, що тепер практика некритичного представляння поширюється не тільки на президента й лояльних до нього урядів і політиків, а й на багатьох інших діячів,у тому числі опозиційних і/або марґінальних. [261]

V) Результати аналізу показують, що покладання на одне джерело справді є для українських видань і каналів переважною або принаймні дуже поширеною практикою, частка якої (за одиноким винятком) становить від понад третини до майже трьох чвертей. Водночас використання використання джерел, що їх можна тлумачити як альтернативні для представлюваних ділянок, має місце не більш як у п’ятій частині текстів, а в деяких медіях його просто немає. [274]

VI) Повернення до раніше порушеної теми є очевидним винятком: з понад 400 сюжетів добірки воно мало місце лише у випадках кількох катастроф і катаклізмів, а також коливання курсу долара, виплат укладникам одного з банків та судового процесу між СБУ та керівниками … мерії. Втім, і з цих випадків усі, крім одного, кожна медія висвітлювала не більш як двічі. [284]

VII) Поєднуючи розважальність, непроблематичність та одноразовість, медії пропонують читачам і глядачам знати не розуміючи в кращому випадку та дізнатися й одразу забути в гіршому – в кожному разі, не перейматися. На мою думку, саме цією постійною, неявною та неоскаржуваною позицією новини роблять головний внесок у підтримання суспільного статус-кво. [314]

VIII) Передвиборні – як і будь-які інші – дискурси творять не лише ідентичності їхніх персонажів, а й ідентичність авдиторії, що їх (дискурси й персонажів) споживає, та картину світу, в якому те споживання відбувається й на який упливає. Зокрема, коли виборця аґітують за особистість і програму, йому водночас пропонують образ людини, що їх підтримує (цією людиною він і має стати), та країни, в якій обраний лідер ту програму здійснюватиме. Майкл Біліґ подає це як узаємозв’язок між двома вимірами репрезентації в політичному дискурсі, що їх “риторика гегемонії” робить нерозрізнюваними: “політична партія чи політична постать, представляючи (виражаючи) загальний (національний) інтерес, мусить представляти (зображати) в своєму мовленні, що належить представляти (виражати)”. Тому дискурс парламентських і президентських виборів особливо активно звертається до національної ідентичності як образу країни та її громадян. [318]

Published in Книжкова полиця

Comments

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Security Code: