Кароліна Лянцкоронська. Воєнні спогади. 22 вересня 1939 — 5 квітня 1945 / пер. з пол. Наталі Ткачик. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2023, 424 с.
Книга, яку б навряд чи скоро переклали, якби її видання не підтримали POLAND Translation Program, а сам переклад не профінансував безпосередньо Фонд Лянцкоронських.
З-поміж інших спогадів з часів Другої світової її може вирізнити певна привілейованість авторки — за представницю знатного роду клопоталася перед нацистами італійська Савойська династія, тож впродовж довгого ув’язнення (більшу частину часу і, відповідно, спогадів) до неї було особливе ставлення, яке великою мірою допомогло їй як вижити, так і мати певну дистанцію від більшості ув’язнених.
Велику частину спогадів займають саме спогади з жіночого концтабору, але це не історія про Голокост. Він не просто не посідає головного місця, а взагалі мало присутній. Це насамперед історія полячок, поляків, та жінок і чоловіків багатьох інших національностей, з якими Лянцкоронська так чи інакше взаємодіяла до і під час ув’язнення в Івано-Франківську, Львові, Кракові, Берліні, та в жіночому концентраційному таборі Равенсбрюк. Думаю, не помилюся, якщо скажу що спогадів з подібної перспективи у нас перекладено не так багато.
Хоча це історія насамперед про поляків, вона в багатьох моментах відгукається нам зараз, в 2025-му році:
“І знову я всоте відчувала неймовірну вдячність Творцеві за те, що належу до народу, який, відчайдушно борючись за власне існування, водночас захищає найвищі цінності людства.”
“Якось Сула мені роз’яснила, що грекині в Равенсбрюку почуваються непогано, бо ними керують польки. Від інструкторів своєї військової організації вони знали, що польський народ віддав найбільше жертв задля спільної свободи і що тільки поляки чинять тотальний опір загарбнику.”
І про відразу до мови агресора, нічого нового під Сонцем:
“Для мене складним для розуміння став не тільки Ґете, якого я ніколи добре не тямила, а й Шиллер, якого колись обожнювала. Здавалося, між мною і ними виріс якийсь бар’єр — німецька мова. Мова, за посередництвом якої я колись засвоювала стільки культурних цінностей, сьогодні стала для мене ніби заплямованою. Події останніх років її збезчестили. Я відчувала до неї таку сильну відразу, що не допомагало навіть самовмовляння, самопереконування в тому, що я сама собі шкоджу, звужуючи власний культурний горизонт.”
Спогади Лянцкоронської цікаві для нас (українських читачів) також тому, що це польський погляд з українських земель (до 1939 року Кароліна мала маєток у Львівській області, жила у Львові та викладала у Львівській Політехніці) на радянську і німецьку окупацію.
Для нас також цікава постколоніальна польсько-українська перспектива, адже Лянцкоронська, егалітарно солідаризуючись з усіма поляками незалежно від їхнього походження (і всюди по тексту підкреслюючи безсумнівну моральну вищість і жертовність польської нації), зберігає відчутну дистанцію до українців, яку, враховуючи тодішній бездержавний статус останніх, можна вважати дистанцією колоніальною.
Ставлення до різних національностей авторка дуже спростила тим, що кожного разу на цій національності акцентувала – “полька”, “українка”, “німкеня”, “єврейка” тощо. Цілком природно, що за всю книжку практично не зустрічається жодного хоча б віддалено “поганого” поляка, а наприклад, в окремих епізодах перебування у в’язниці в Івано-Франківську, де ув’язнені мали непривабливий образ (кримінальні злочинці, повії) і не були українками чи єврейками, то національність просто не вказувалась. Спогади загалом просякнуті духом піднесеної національної боротьби і безумовної моральної вищості польської нації перед росіянами, німцями і українцями:
“Недільного вечора двері відчинилися о дивній порі. Цього разу ввійшла добре вдягнута, в блакитнуватому пальті й червоній ґумовій пелерині, юна вродлива білявка. Вона вся здригалася від плачу. Судячи з її вигляду, я не мала й тіні сумніву: полька.”
Натомість перший умовно хороший українець зустрічається аж на 211-й сторінці (на початку спогадів, у Львові, Лянцкоронській допомагає молода українка, але вона є її ученицею в політехніці, тож це не рахується):
“Я йому казала, що, на мою думку, навіть українсько-більшовицька, а потім українсько-німецька дружба не змінить того факту, що між поляками й українцями повинен знайтися modus vivendi. Я бачила, що ця людина, чесна і благородна, не може не визнати слушності моїх суджень, але що водночас і не може позбутися упереджень націоналістичного українського виховання.”
Можна здогадатися, що цей модус вівенді полягав у тому, щоб українці й далі пасли корів, потрошку включаючись до цивілізаційно-освітнього процесу, а упередження націоналістичного українського виховання полягало в бажанні мати свою державу там, де українці становили більшість населення. Втім, авторка цього не уточнює.
Певне аристократичне мовчання щодо багатьох питань і загальна скупість емоцій характеризують спогади Кароліни Лянцкоронської. Є підстави вважати, що це не особливість саме цього тексту чи редактури видавців, а й питома риса характеру — про це говорить незрозуміла нервова хвороба шкіри (сильний свербіж), яка розвинулася у Кароліни під час ув’язнення, і про пораду від тюремного лікаря хоч іноді плакати, давати волю негативним емоціям.
Видавничу редактуру згадано не просто так. Вступ до Спогадів починається наступним абзацом:
“Ці мемуари можна буде оприлюднити після моєї смерті. Я їх писала в 1945–1946 роках, після звільнення з німецької неволі. Я мала намір видати текст англійською мовою. Я віддала на переклад кілька фрагментів і потім показала їх двом видавцям. Обоє відразу ж їх відкинули, пославшись на те, що «текст занадто антиросійський». За кілька років я знову показала свої спогади двом іншим англійським видавцям, вони теж відмовили, цього разу заявивши, буцім «текст надто антинімецький».”
Цей короткий огляд натякає, що він є також певною мірою “антиукраїнським”, комплект зібрано. Але, так чи так, книга безперечно варта уваги. Це і жіночий досвід ув’язнення в концтаборі, і історія польського спротиву, і складне переплетіння міжнаціональних стосунків, та і вкрай карикатурні історії про росіян в період першої радянської окупації Львова.
Шкода що все це доводиться читати не відсторонено, а в самому вирі історичних подій, наче і не пройшло відтоді 80 років.