Гуманітарний огляд. Рефлексії.
Публічна дискусія, натхнена постколоніальною критикою, взялася підважувати авторитет російських (радянських) письменників і музикантів, очікувано зустріла потужний спротив, звідусіль посипалися образи й звинувачення, відлуння досі йдуть, тож, аби не втратити об’єкт дискусії, хочеться відмотати трішки назад.
Leave a CommentВ часи Російської, а потім Радянської імперії Харків цілковито лежав на вісі північ-південь. Столицею була Москва, основним місцем відпочинку був Крим. Київ був десь в стороні, конкурентом (до того ж явно сильнішим і розумнішим, через що питомою рисою багатьох справжніх харків’ян стала демонстративна гіпертрофована зневага до столиці України).
Ця вертикальна вісь орієнтації в географічному просторі сформувалася в першу чергу завдяки транспортному сполученню. Півтора століття основний напрямок руху залізниці був напрямок з Москви на південь (Крим, вугільний басейн Донбасу), з Харковом у якості перевалочного пункту. Наша гілка залізниці і сам залізничний вокзал тому і називаються “Південний”, а не “Північно-Східний”, бо вказує напрямок сполучення з Москви.
Leave a CommentМісто намагається пережити трагедію. Другий день, ідучи вулицями, звідусіль чуєш уривки розмов про жовтий сигнал світлофора, хто винен, чи уникне покарання, про суд, про щоденні порушення правил дорожнього руху. Намагаєшся і сам вийти з шоку, читаєш усе це, слідкуєш за новинами.
Найперша реакція – викричати з себе паніку. Негайні експертні думки, палкі суперечки, заклики й погрози у стані афекту. Не тільки жахлива аварія і численні жертви, але й саме місце важливе. “Градусник” – це ж не просто позначка на карті. Це точка перетину пішохідних шляхів, місце очікування і зустрічей. Місто пульсує в таких точках, їх не так багато в Харкові насправді. А тепер поруч із цим перехрестям буде місце трагедії. Воно перестало бути безпечним, в одну мить, і для всіх.
Leave a Comment
Катажина Квятковська-Москалевич. Вбити Дракона. Українські Революції / пер. з польськ. Андрій Бондар. — Львів: Видавництво Львівського медіафоруму, 2017. — 224 с.
Якби ці репортажі писала авторка з України, то вона б не написала їх так. Здається, неможливо весь час занурюватися у нюанси людських доль і найважливіших для країни подій, залишаючись виключно журналістом. Автором літературних текстів. Творцем слів. Вона б обов’язково почала свою власну війну, не шкодуючи сил на покарання винних. Шукала би докази. Закликала під стіни суду. На чергових виборах уже була б у партійному списку, або йшла самостійно по мажоритарці.
Натомість авторка з Польщі мала можливість зберігати дистанцію. Співчувати, проявляти емпатію, але не включатися у події. І ця невелика, але важлива відстань дозволила нам, в Україні, отримати проникливу й динамічну картину власного суспільства.
Leave a Comment
Юрій Шевчук. Мовна шизофренія. — Брустури: Дискурс, 2015. — 60 с.
Купуючи книгу з такою неакадемічною, провокативною назвою та обкладинкою, питаю себе — навіщо?
А потім швидко пригадую, що, попри невщухаючі баталії з приводу мови, які точаться насамперед у середовищі людей, які все ж таки хоча б щось та читають, книжок з дослідження мовного питання в Україні видано мало. Усі вони, придбані, займуть у вас не поличку, не півполички, ні. Вони мають шанс взагалі загубитися, тож ставте їх (усі три чи чотири) кудись у певне місце, бо не знайдете потім.
Тож, особливого вибору (читати чи ні) не було, переходимо до книги. Точніше, брошури у шістдесят сторінок величезним шрифтом. Фактично — одна велика стаття. Як і більшість матеріалів на цю тему, не так схиляє до опису змісту, як спонукає до обговорення.
Leave a Comment