Категорія: Книжкова полиця

Зиґмунт Бауман. Плинні часи. Життя в добу непевности. К.: Критика, 2013 – 176 с.

Зиґмунт Бауман пише про розмежування влади й політики. Глобальний світ створює глобальні проблеми, з якими не в змозі самотужки боротися локальні уряди національних держав. Це породжує загальну непевність щодо майбутнього, адже соціальні гарантії опиняються під загрозою. Але політика, не маючи реальної влади, шукає шляхи бути привабливою, і тому намагається грати на цьому.

Тож, Бауман пише про страх:

“<…> особиста безпека стала головним, можливо навіть найголовнішим пунктом різного штибу маркетинґових стратегій. А “закон і порядок”, які щораз більше зводяться до обіцянки особистої (точніше, тілесної) безпеки, стали головним, можливо навіть найголовнішим пунктом політичних маніфестів і виборчих компаній; і то демонстрація загроз особистій безпеці стала головним, можливо навіть найголовнішим активом у рейтинґових війнах масмедій, що невпинно поповнюють капітал страху, нарощуючи свій успіх як у маркетинґовому, так і в політичному сенсі.” [c. 24]

У 2015-му році з’явився український переклад однієї з класичних праць Джозефа Конрада – “Серце пітьми”. Книга, цікава не лише як художній твір, але також і як рясно цитована книга у постколоніальних студіях.

Едвард Саїд пише про неї:

Може, дещо перебільшуючи, я хочу підкреслити, що «Серце пітьми» і створений у ньому образ Африки — це не «лише» література. Цей твір виявився втягнутим у «бійку за Африку» (і становить її органічну частину), яка точилася якраз тоді, коли Конрад писав роман. Цей письменник справді мав невелику аудиторію. Правда й те, що він був дуже критично налаштований до бельгійського колоніалізму. Проте більшість європейців найтісніше наближалися до Африки, читаючи такий доволі вишуканий текст, як «Серце пітьми». У цьому вузькому значенні він ставав частиною європейської спроби вхопитися за Африку, замислитися над нею та вибудувати плани щодо неї. Репрезентувати Африку означає вступити в битву за Африку, безперечно пов’язану з пізнішим опором, деколонізацією тощо. [“Культура й Імперіалізм”, 2007, c. 118]

читати даліДжозеф Конрад. Серце пітьми

Алексей Толочко. Очерки Начальной Руси. – Киев ; Санкт-Петербург: Лаурус, 2015, – 336 с.

Історія Русі до ХІ століття ніколи не викликала цікавості. Попри величезну кількість важливих питань (походження й утворення середньовічної держави), бентежила мізерна кількість джерел, які пережовувалися з монографії в монографію. Літописний текст (написаний на двісті років пізніше), кілька договорів з Візантією, археологія, поодинокі згадки в арабських джерелах – усе це переростало в грубезні томи оповідей про походження й структуру держави русів, устрій, побут, міжнародні відносини, детальну етнографію тощо. А ще більше бентежила мізерна кількість дійсно оригінальних інтерпретацій (щільно прив’язаних до тих самих джерелах, без фентезі). Значно цікавіше занурюватися, ну, хоча б, у століття XIII-те.

В “Очерках Начальной Руси” Олексій Толочко нарешті пропонує принципово іншу картину історії Східної Європи ІХ-Х ст.

Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА. — 2015. — 142 с.

Хіроакі Куромія парадоксальним чином описує Донбас як одвічну територію свободи. Від початку – Дике Поле, нічия земля. Далі – фронтир індустріалізації у царській Росії . А наступні 70 років – мекка для втікачів. Місце, де могли загубитися й, відтак, уникнути репресій радянської влади усі “політично неблагонадійні елементи”. Територія без ідеології, без чітко артикульованої національності, погано керована з центру, така ж і в незалежній Україні:

“Донбас, так само як і колись колишні козаки, використовував протиборчі влади й партії (російську, українську, ліберальну, марксистську, націоналістичну тощо) для того, щоб отримати найбільшу політичну вигоду для себе в даний момент. <…> Донбас не довіряє метрополії. Його стратегія – “анти-метрополія”.

За всі майже тридцять років що я живу в цьому місті лише одного разу людина на вулиці спитала як пройти до книжкового магазину. Сталося то місяць тому, біля стєкляшки, чоловік розмовляв англійською (судячи з вимови – нейтів спікер). Це до питання про духовні скрєпи, які, здається, є у кожного з нас, але у всіх дуже відрізняються. От у мене потужні духовні скрєпи на ґрунті бібліофільства. Якщо хтось вперше приходить в гості й не зупиняється хоча б на хвилинку біля шафи з книжками – відчуваю глибоку образу. Наче людина біля церкви не перехрестилася чи портрет путіна не поцілувала. Осквернили святиню, про що можна далі розмовляти.