Категорія: Книжкова полиця

Войтович Л.В., Домановський А.М., Козак Н.Б., Лильо І.М., Мельник М.М., Сорочан С.Б., Файда О.В. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л.В. Войтовича. — Львів: Видавництво “Апріорі”, 2011. — 880 с.: іл.

Університетський підручник з Історії Візантії, який писався й готувався до друку у видавництві “Апріорі” майже три роки*, є першою спробою вітчизняних візантиністів запропонувати навчальним закладам, а також усім зацікавленим читачам скомпонований і цілісний виклад тисячолітньої історії Візантійської імперії.

Сергей Екельчик. История Украины. Становление современной нации. — К.: “К.И.С.”, 2010. — 400 с.

Вже сама назва книжки (в оригіналі – “Ukraine: Birth of a Modern Nation”. Oxford University Press, 2007) каже про те, що дана робота є спробою представити історію України як історію нації, що сформувалася переважно у ХХ столітті. Весь попередній історичний шлях подано максимально стисло [c. 30 – 51], і безпосереднім вступом може вважатися скоріше глава про ХІХ століття [c. 53 – 80]. Це є однією з головних відмінностей між книжкою Єкельчика та найбільш популярною в сучасній Україні модерною історією – “Нарисами історії України” Ярослава Грицака, що набагато більше уваги приділяє дев’ятнадцятому століттю.

Попри те, що метою книжки, вочевидь, є подати візію відмінну від пануючої, хотілося б сказати про те, що пов’язує “Историю Украины” з традиційною українською історіографією. Це рідкісна видана на Заході робота, основну джерельну базу якої складають статті та монографії українських авторів. Книжка з’явилася 2007-го року, але основну частину написано набагато раніше. У передмові Автор пише, що перший етап роботи завершено було наприкінці дев’яностих, і час від часу він повертався до роботи у двотисячних. Примітки свідчать про те, що основа книжки – велика кількість наукових статей та монографій, виданих в Україні у дев’яностих роках, геть до книжки Володимира Литвина (“Політична арена України: дійові особи та виконавці. Київ, 1994 р.”). У хронологічно раніше виданій монографії “Імперія пам’яті” (2004-го року англійською і 2008-го року українською) Автор майже не заглядає до праць українських колег, тож, робимо припущення, хронології написання і видання не збігаються. Це, до речі, одна з причин, чому праця Єкельчика повною мірою не може вважатися ані “свіжою”, ані віддаленою від згаданої книжки Грицака на 11 років.

Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. — К.: Критика, 2008. — 304 с.

Книжка, яка не лишилася непоміченою в Україні (1, 2, 3, 4, 5, 6), розповідає про формування й еволюцію державної політики пам’яті в часи правління Й. Сталіна. Побудована в першу чергу на архівних джерелах, монографія дає широку картину різних практик, за допомогою яких ця політика мала утвердитися серед населення республіки – підручники, історичні монографії, кіно, література, театр тощо.

Можна виділити три основні етапи в еволюції державної політики пам’яті. На першому етапі, в тридцятих роках, йшла спроба поєднати класовий підхід зі зваженим підходом до окреслення національної спадщини, від якої вже неможливо було відмовитися після періоду коренізації. Суперечливі вказівки з Москви, помножені на постійні конфлікти між бажанням показати лояльність центру та захистити власні республіканські інтереси, в атмосфері загального терору, так і не витворивши цілісного наративу, були перервані війною.